Переселенка з Донеччини про материнство за сотні кілометрів від рідного дому

Війна зазіхає на мертвих, і живих, і ненароджених... Вона дихала вогнем вже з 2014 року (на Сході України ми ще тоді це проживали), але 24 лютого в Краматорську це відчула навіть моя ще не народжена дитина. Як це – пережити страх смерті, коли ти навіть не встиг народитися? Розпочинався 9-ий місяць моєї вагітності. Абсолютно всі лікарні (включаючи й пологовий будинок) у нашій місцевості закрилися. Що робити? Як народжувати? Таке довгоочікуване свято – новина про появу другої дитини в сім’ї після тривалої перерви (старший син вже школяр, перейшов у 4-ий клас) стало справжнім дивом для нас у перші місяці вагітності, останній місяць – найсерйознішим випробуванням.
Евакуаційні потяги ще ходили. Потрібно було цим скористатися і врятувати дітей. Уже через тиждень, 1 березня 2022 року, ми зі старшим сином і моєю мамою, прихопивши з собою невеличкі валізи, стояли на вокзалі. Плакали всі. Чоловік проводжав і розумів, що нескоро побачить нас. Але це був єдино правильний вихід.



Вікторія Єрейська: “Своєю жагою до життя ми підтримуємо наших захисників!”

Прибув потяг. Вагонів виявилося не стільки багато, як обіцяли. Тому люди в тисняві сиділи на лавочках один біля одного. Так сидячи й спали. Дорогою чули вибухи, які лунали то ліворуч, то праворуч. Насторожувала думка: «А може, вони пролунали попереду і залізничної колії вже нема?» Ми не були певні, чи потрапимо до місця призначення, і знову проживали страх. Найголовнішим завданням стало - вижити. А вже кудись та привезуть…
Спершу був Львів, а вже потім Костопіль…
Пригадую, як у нас в Краматорську бомбили аеродром. А ми живемо зовсім недалеко від нього. Я це бачила на власні очі і чула власними вухами. Коли ж вибухова хвиля мене мало не збила з ніг, відчула страх за життя дитини. Ніколи не думала, що вагітною доведеться потрапити в епіцентр бойових дій. Це жахливо, бо ти не споглядач кінострічки на екрані телевізора. Ти реальний очевидець і, що найстрашніше, учасник усього, що відбувається у твоїй країні і з твоїми дітьми.

Це жорстоко. Вагітна жінка й так живе в стресі перед пологами. Адже постійно хвилюється за здоров’я маляти, думає про те, щоб все відбулося добре, щоб дитинка народилася вчасно та без ускладнень. А тут війна нагло дивиться тобі в очі і ти безсила перед нею та її дикими обставинами…
Це несправедливо. Це злочин проти людяності, проти самого життя. У тебе хочуть відібрати можливість – дихати, бачити, рухатися, відчувати і стати матір’ю.



Рівненська дизайнерка: "Кожна українка має мати сукню для Дня перемоги!"

Донечка народилася на Великдень. Лікарі вимушені були зробити кесарів розтин. Того дня таке свято прийшло до мене… Свято на все життя. Дівчинку назвали Мирославою. Бо ж коли виросте, то славитиме мир. Охрестили тут, у Костополі. Виходить, що породичалися тепер Краматорськ та Костопіль. Хресними ж батьками запросили працівників спортивного ліцею – Олександра та Інну. Вони з місцевими жителями навіть невеличке свято влаштували. Це нашу родину так зігріло та підтримало. Директор закладу сповивальний столик подарував.

Чоловік так ще і не бачив дитинки в живу. Лише по вайберу. Він не мав ще цього щастя – тримати дитину на руках, бо залишився в Краматорську. А там зараз досить і досить складно. Господарям будинків (ми живемо в приватному секторі) не дозволяється вмикати світло в домі в темну пору доби. Люди бояться ходити вулицею. Дехто навіть позабивав вікна, щоб не вибило шибки. Роботи в чоловіка в Краматорську нема… Дім не залишиш, бо розграбують. А це ж наше родинне гніздо – будинок мого прадіда. Навесні родина засадила город, усе літо поливали городину… Добре, що хоч вода є. А то в 14-му році ми без неї виживали. Було дуже складно. Зараз тільки газу нема, хоча міський голова обіцяв вирішити питання з його постачання. Але далеко не все залежить від нього.

Нашому синові Ростиславові виповнилося 10 років. Він дуже важко переніс перші дні війни. На сьогодні потоваришував із костопільськими дітьми, отримав від незнайомця-волонтера велосипед в подарунок, ото й катається вулицями. А це вже познайомився з чоловіком, який підкачує йому колеса в ровері.

Маю свій фронт і допомагаю, як можу, - рівненська лікарка про внесок у перемогу

Щодня, о 4-ій ранку, в Краматорську обстріл, як за годинником. Я о 4-ій ранку прокидаюся годувати маленьку, то зідзвонююся зі своєю тіткою. А вона щоразу розповідає мені про те, що спускається в підвал. Без підвалу зараз ніяк. Багато моїх подруг нікуди так і не виїхали. Із дітьми залишилися в Краматорську, бо ж не було куди їхати. А в нікуди збиратися – сенс?
Моя мама пішла працювати на хлібозавод. Добрі люди допомогли з квартирою, проплатили її оренду. Тому ми живемо, наче в казці. (Усміхається). Донечка на грудному вигодовуванні, хоча вже потрішки їсть і каші. А вони зараз чомусь такі дорогі в ціні! Підгузки ми отримуємо від волонтерських центрів, а от молочні суміші доводиться купувати.
Так хочеться додому… Бо дім – це дім. Навіть стіни його лікують.



Записано зі слів Юлії Колоковської.
Олена Медведєва, м. Костопіль.
Щира подяка сім‘ї Марачів та Людмилі Герус за сприяння та допомогу.