Йому 59, і попри вік, він щодня ризикує життям заради інших.
Від онкодиспансеру до передової
Андрій Коник розпочинав свій професійний шлях як анестезіолог у Дубенському онкодиспансері. Коли заклад закрили, перейшов у поліклініку, працював сімейним лікарем. Попри те, що медицина не була його дитячою мрією, вибір зробив свідомо — під впливом батьків, які теж були медиками.
Професію анестезіолога обрав через бажання рятувати тоді, коли життя тримається на межі.
«Анестезіолог — це лікар останнього бар’єру. Той, хто втручається, коли інші вже не можуть», — згадує він.
Його медична школа — це інтернатура у Тернополі, сувора, але фундаментальна.
Доброволець у 2014-му
Коли у 2014 році почалася війна на сході, Андрій Коник не залишився осторонь — добровольцем приєднався до батальйону «Горинь». Працював медиком, надаючи першу допомогу в умовах, які не мають нічого спільного з «цивільною» медициною.
«Тоді я вперше зрозумів, що кожен крок може бути останнім. Але й кожна дія — шансом на життя для іншого», — згадує він.
Його перший бойовий виїзд — під Гранітним. Обстріл «Смерчами», паніка, дим, хаос. У тапках і без бронежилета він біжить до пораненого, у якого осколок пробив грудну клітку. За лічені хвилини Коник стабілізує стан бійця й організовує евакуацію. Хлопець вижив.
Евакуація, яка триває годинами
На відміну від американських стандартів, де пораненого доставляють до хірурга за годину, в Україні евакуація іноді триває добу.
«У мене завжди аптечка, турнікет і знеболювальне — навіть коли у відпустці», — зізнається медик. Бо війна не відпускає навіть у мирний час.
Друга війна — ще ближча
24 лютого 2022 року Андрій знову приймає рішення повернутися на фронт. Разом із товаришем із попередньої ротації записується до лав 57-го батальйону.
«Це не просто виклик — це частина мене. Якщо не я, то хто?» — пояснює своє рішення.
Спершу була Бородянка — сліди жорстокості, розстріляні мирні мешканці, зруйновані школи. Далі — Полісся, підготовка до можливого наступу з Білорусі. Та найважчий досвід — Донеччина. Там, де пекло обстрілів, там, де іноді — без сну, без зв’язку, але завжди з аптечкою в руках.
Медики на передовій — фронт на лінії життя
Андрій Коник — не виняток. Сьогодні в зоні бойових дій працюють сотні медиків: лікарі, парамедики, санітари, добровольці. Вони — друга лінія фронту, яка рятує життя після вибухів і куль. Їх там багато, і всі — за покликанням. Часто без пафосу, без орденів — просто виконують свою роботу. Вони йдуть на війну не за славою, а щоб бути потрібними. Щоб давати шанс на життя.
Саме медики та добровольці сьогодні — герої без зброї. Їхня відданість справі — це не лише професія, а моральна позиція. Більшість із них мають за плечима роки практики, цивільний досвід, сім’ї. Але вибирають окопи, щоб допомогти там, де ніхто інший не зможе.
Життя після війни
Андрій мріє повернутись до медицини у мирному середовищі. Але не в поліклініку, а в паліативну допомогу.
«Я хочу працювати там, де біль — постійний. І де потрібен не лише лікар, а й людина, яка розуміє біль на рівні серця», — пояснює він.
Після всього пережитого, він має особливе бачення медицини — людяної, щирої, співчутливої. І хоче змінювати її в Україні. Не лише рятувати життя, а й підтримувати його гідність навіть у найтяжчі моменти.
Родина, віра і мрія про онуку
У мирному житті його чекає дружина Іра, доньки Оля й Таня. Але найбільша мрія Андрія — мати онуку.
«Маленька лялька. Я хочу тримати її за руку, показувати їй світ. Це — про життя, про майбутнє, за яке я сьогодні стою», — каже він.
Щоранку перед виходом на позицію він читає молитву. Вірить у Бога, у перемогу, в силу добра. Слухає рок, бо в ньому — енергія й прямота. Любить історію, захоплюється стародавніми цивілізаціями. І мріє побачити піраміди — мріє, як символ того, що попереду ще є майбутнє.
Андрій — не один
Сотні медиків сьогодні обирають шлях, подібний до шляху Коника. Вони не шукають слави — лише можливості рятувати. Вони працюють без вихідних, без гарантій, без права на помилку. Часто — поруч із смертю, але завжди на боці життя.
І саме завдяки таким людям ми маємо шанс на завтра. Бо на кожному відрізку фронту є ті, хто тримає автомат, і ті, хто тримає аптечку. І ті, й інші — герої. І кожен з них каже: «Це мій обов’язок. І моя гідність».
Ми переможемо, бо нас рятують такі, як Андрій. І мрія про життя — сильніша за будь-яку війну.
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів
