43-річний Андрій Євгенович родом із Рівненщини. Серед побратимів його знають як «Камаза».
Позивний з’явився невипадково — під час служби він майже жив у своєму військовому «КамАЗі». У ньому виконував завдання, відпочивав між виїздами, у ньому ж пережив перші вибухи та контузії. Із часом машина стала для нього не просто технікою, а частиною бойового шляху, а позивний — частиною історії війни.
У перші дні повномасштабного вторгнення Андрій, не вагаючись, добровільно мобілізувався до лав Збройних сил України. Страху не було — лише тверда, внутрішня впевненість: має бути там, де сьогодні вирішується майбутнє країни. Його служба розпочалася у 23 інженерно-позиційному полку на посаді водія-машиніста екскаватора. Уже тоді він зрозумів: попереду не просто робота, а важкий шлях, який змінить усе життя.
Перший досвід
Першим бойовим напрямком став Запорізький. Саме там Андрій вперше почув свист снарядів, відчув, як земля здригається від вибухів, і пережив свою першу контузію. Війна залишила на ньому шрами, змінила здоровʼя, але не забрала головного — бажання боротися.
Попри біль, у спогадах вистачає й моментів, що дозволяють усміхнутися. Літо 2022-го. Після обстрілів підрозділ перевели в інше село. Жили в старій хатині: більшість спали на карематах, хтось — у спальниках просто неба. А Андрій — у своєму «КамАЗі», з яким не розлучався.
Однієї ночі над позиціями раптово пролетіли HIMARSи. Небо розірвалося на частини, земля під ногами здригнулася. Побратим Юра, який вирішив ночувати під грушкою, у спальнику буквально «проскакав» город — від вибухів його підкидало в повітря. Страшно, смішно й боляче водночас. Усі тоді зрозуміли: війна не жартує, але навіть у найтемніші моменти людина шукає світло.
На фронті з однокласниками
Та за гумором ховається правда: кожен із них став іншим. Війна забрала здоров’я, молодість, друзів. Зробила серця твердішими, а погляд — уважнішим. Зібрала разом тих, кого життя давно розкидало по світу: Андрій на фронті зустрічав навіть однокласників.
Скоро виповниться чотири роки його служби. Важкі поранення та контузії не дозволяють працювати так, як раніше, але він продовжує виконувати свій обов’язок. Навіть бронежилет часом стає для нього випробуванням, та сили духу вистачає. Найбільше болять слова, які чує від деяких людей у тилу: «Це не моя війна». На це Андрій має тільки одну відповідь:
«Якщо це не твоя війна — то чи справді це твоя країна?»
За мужність, стійкість та героїзм його нагороджено медаллю «Захиснику України» від Міністерства оборони та почесною відзнакою 23 інженерно-позиційного полку «Надійний захист у бою». Це — визнання його роботи, яку не завжди бачать цивільні, але яка щодня рятує життя побратимів.
