— Взяти вам із собою кілька зубів? — запитав Віктор Боровець, коли ми напередодні телефоном домовлялися про зустріч. — Зранку я буду у райвідділі, після обіду — вже в селі.
Віктор Іванович працює інспектором відділу освіти в Березному. Паралельно веде краєзнавчий факультатив у рідному селі Бистричах. У Березному мене затримали інші справи, тому по обіді поїхав з райцентрівської автостанції рейсовим автобусом у Бистричі. Благо, дороги туди — хвилин двадцять.
У школі — гулка тиша: заняття вже закінчились. Лише прибиральниця раз у раз проходиться зі шваброю по довжелезному коридору. Але журналіста тут чекали. Й відразу побігли кликати Віктора Боровця до нього додому. А мене посадили в кабінеті директора.
Віктор Боровець прийшов на зустріч, тримаючи в руках щось схоже на картину.
— Ось вони, акулячі зуби, — почав співрозмовник з найцікавішого. Незвичні експонати були приклеєні на картонку в рамці під склом. — Мені траплялися зуби і океанічних акул, і дрібніших, прісноводних.
За викопними рештками вчені зробили реконструкцію прісноводної акули, що мешкала в цих краях. З’ясувалось, що рекордні за розмірами примірники сягали двадцяти метрів завдовжки. Зуби таких акул звуться “геліопріони”. Особливість їх — те, що вони з’єднувались між основами у спіраль.
— Є багато доказів того, що раніше, впродовж ста мільйонів років, тут було море, — каже Віктор Іванович.
Віктор Боровець захопився археологією в дев’ятому класі. В урочищі Білий Берег на околиці села він раз у раз знаходив щось цікаве. А потім дізнався, що там зосереджені археологічні культури від епохи мезоліту до часів Київської Русі.
Віктор закінчив історичний факультет і став вчителем. Археологія залишилась його захопленням “по життю”.
На середині нашої розмови до кабінету зайшов його господар, директор школи Степан Ткачук. Спочатку він мовчки слухав, а потім почав щось шукати під столом.
— Віктор Іванович і мене заразив своїми розкопками, — зізнається Степан Федорович. — Ось дивіться, що накопав днями.
Степан Ткачук подає на долоні кілька темно-бурих предметів невиразної форми. Віктор Боровець хвилину розглядає їх і виносить вердикт:
— Це роги тварин ще льодовикового періоду. Шкода, що розсипаються й законсервувати їх неможливо. А це, думаю, залишки коралових бар’єрів.
Степан Ткачук дістає ще один кульок.
— Скам’янілий шматок дерева, це ще з тропічних лісів. Сорок мільйонів років, не менше, — говорить Віктор Боровець з такою звичною інтонацією, ніби йдеться про розклад шкільних уроків на завтра.
У колекції Віктора Боровця чимало скам’янілостей, що стали “свідками” своєрідної “морської історії” Рівненщини. Це й морський їжак, і різні види коралів, і голови кальмарів, і відбиток морської зірки на бітумній глині.
— А давайте ми вам наш шкільний музей покажемо! — пропонують раптом колеги по захопленню археологією. — Його офіційно визнано кращим в області.
Погоджуюсь і, відверто кажучи, розраховую побачити кімнатку з кількома рушниками і купою вицвілих від часу фотографій та спортивних кубків. Але мене ведуть в окреме приміщення із сигналізацією та багатьма залами. Експонатів уперто хочеться торкатись руками. В одній кімнаті — реконструйована кузня, в іншій — повстанська радіостанція. Тутешні учні за спеціальним графіком проводять екскурсії музеєм. А на уроках праці бистрицькі дівчата вчаться вишивки за музейними експонатами — роботами своїх бабусь. Вони самі їх принесли до школи.
Після екскурсії вже не дивуюсь, що саме тут народився генерал-хорунжий УПА “Поліська січ” Тарас Бульба-Боровець. Прізвище, до речі, одне з найпоширеніших у Бистричах.
— Полісся — це регіон, надзвичайно багатий на цікаві історичні пам’ятки, але при цьому мало досліджений, — пояснює мені Віктор Боровець, проводжаючи на маршрутку. — На початку минулого століття, наприклад, у нашій місцевості знайшли скарб срібних римських монет — динаріїв.
— Як же вони опинились у нашій лісистій глушині? — з деякою недовірою дивлюся на співрозмовника.
Віктор Боровець зупиняється біля шкільної хвіртки й чомусь стишує голос.
— Бачте, — говорить він неквапом, — є свідчення, що жителі довколишніх сіл брали участь у руйнуванні Римської імперії.
— А ваші розкопки є кому продовжити? — переводжу розмову знову на сучасне. — Учні таким цікавляться?
— Взагалі-то, є досить тямущі діти, — обличчя пана Віктора світлішає, і цієї миті до школи під’їжджає маршрутка на Березне. Але, поки літні пасажири вантажать свої клунки, ми ще встигаємо перекинутись кількома словами.
— А все-таки, учні зараз не ті, що колись, — тисне мені руку на прощання Віктор Боровець. — Їх більше комп’ютери цікавлять.
