Цьогоріч він здобув гучні перемоги на World Police & Fire Games-2025 у США, прославивши Україну серед понад 8 тисяч учасників з 70 країн світу.
Сьогодні Роман — заступник начальника частини з оперативного реагування 22 ДПРЧ 2 ДПРЗ, що охороняє Рівненську атомну електростанцію. На Всесвітніх іграх поліцейських та пожежників у Бірмінгемі (США) він у складі команди українських рятувальників здобув кілька визначних перемог. Ми поговорили з Романом про шлях у ДСНС, важкі тренування, родину, яка завжди вболіває, і натхнення, що не згасає навіть після сотень медалей.
– Романе, давайте почнемо з початку. Як ви прийшли в ДСНС?
Все почалося ще у 2003 році, коли я вступив до Львівського інституту пожежної безпеки. Уже в процесі навчання заклад став Львівським державним університетом безпеки життєдіяльності — його я й закінчив у 2008-му. Ще в школі мене тягнуло до спорту, хотів бути спортсменом, але мама була проти: “Фізруком ти в мене не будеш”. А от участь у змаганнях юних пожежників у 11 класі — з драбиною, перешкодами, естафетою — надихнула. Я виграв, і сказав батькам, що буду пожежником.
– Розкажіть про свої перші кроки в Firefighter Combat. З чого все почалося?
Побачив змагання в нашому Вараші, коли сам ще був травмований після футболу. Очі горіли, колега побачив і запропонував спробувати. Тоді мене познайомили з Ігорем Головком — першим тренером, який привіз цей спорт в Україну. Потім справу продовжив Олександр Баран — наш незмінний наставник і провідник. Саме завдяки йому ми на міжнародному рівні маємо ті результати, що маємо.
– Що найбільше запам’яталося на змаганнях у Бірмінгемі цього року?
Це були перші для нас Всесвітні ігри поліцейських і пожежників. Ми представляли Україну серед 70 країн і понад 8 тисяч учасників у 60 видах спорту. Здобули перше місце у тандемі до 40 років (із Ігорем Поліщуком), друге місце в командному заліку серед департаментів, перше місце в естафеті.
Було багато представників з Азії, нові обличчя, сильна конкуренція. Але головне — це атмосфера підтримки. Я пам’ятаю хлопця вагою за 140 кг, якого підтримував весь стадіон. Він подолав трасу, і це надихнуло. Там завжди панує справжнє братерство — це і є суть цих змагань.
– Але ж цьогорічні змагання були ще й фізично дуже складними, правда?
О, так. Пекельна спека, волога — організм буквально не хотів нічого їсти, лише вода і банани. В день змагань ми були на ногах 15 годин. А ще нові сходинки, поручні — не те, до чого звик. Усе впливало. Але ми витягнули завдяки досвіду і характеру. Ми така нація — нас не лякає складність.
– А як ви тренуєтесь у команді? Це постійний склад?
Основний склад склався у 2022-му. Команда формується з кращих. Зараз у збірній — два з Вараша, троє з Києва, троє дівчат (із Черкас, Києва і Рівного). Але на ці змагання ми поїхали чоловічим складом – Олександр Баран, Ілля Голубєв, Володимир Дудка – Київ, Ігор Поліщук – ЛДУ БЖД. Усе організовує Олександр Баран — він наш тренер, лідер, мотиватор. Він тримає нас “вуздечкою”, як має бути. Усе розписано — від харчування до відновлення.
Загалом у цих змаганнях збірна може мати кілька команд — як у Тайвані чи Німеччині. Ми тренуємося кожен у себе, потім збираємось на збори. Ми — команда і водночас родина. Тримаємось разом.
– Хто ваша найбільша підтримка? Хто мотивує?
Найперші — батьки. Найщиріші. Вони завжди зі мною, підтримують. А з команди — знову ж таки, Баран. Він вірить у нас, і ми йому віримо. А ще — приклад інших. Наприклад, 73-річний учасник, який пройшов трасу. Я дивився на нього і думав: “Якщо він може — чому я не можу?” Це дуже мотивує.
– Здається, ви людина, яка не мириться зі стереотипами.
Це точно. Мене завжди дратувало, коли кажуть, що рятувальники “сплять і п’ють каву на зміні”. Ні, ми сильні, ми справжні професіонали. Ми виїжджаємо на виклики в повній бойовій готовності, і я бачив на власні очі, як наші хлопці працюють в умовах, де інші не витримують. Наприклад, в Охматдиті — коли волонтери стояли в шортах, а наші працювали цілу добу в повному екіпіруванні. Це викликає гордість.
– А які цілі ставите перед собою зараз? І як рятувальник, і як спортсмен?
Моя ціль — ламати стереотипи. Показувати, що українські рятувальники — це сила, професіоналізм, відданість. І водночас я хочу ще довго залишатись у спорті, бо це тримає в формі. А ще це можливість сказати: ми є, ми сильні, ми не здаємося. Ми пам’ятаємо друзів, які загинули. Ми — незламні. Наша головна перемога ще попереду — це перемога України. Але кожна наша перемога на змаганнях — це теж доказ, що ми не стоїмо осторонь. Як казали в моєму університеті: «В єдності — сила». І ми в єдності обов’язково переможемо.
