Над чотирма серпанковими костюмами працювало семеро майстринь. Кожна мала свою ділянку роботи: важливу і цікаву. Адже працювали не просто над створенням нового одягу, а відтворювали цілу епоху у ткацькій справі Волинського Полісся.
– Ткацтво було дуже поширене на нашій землі, – розповідає завідувачка Сарненським історико-етнографічним музеєм Раїса Тишкевич. – У кожній хаті був свій станок, а прясти дівчатка починали з 9-10 років. Адже потрібно було встигнути напрясти собі придане на майбутнє життя. Особлива увага приділялася прядінню серпанкового полотна. Це була складна й клопітка робота, яка потребувала часу та значних зусиль. Проте і полотно виходило легке і напівпрозоре, благородне. Серпанкове полотно ткали з особливого льону. Його називали лущик або великольон, який потрібно було зібрати до того, як висиплеться насіння. Лишень тоді виходила тонка, майже прозора, як ранковий туман, ниточка.
Найчастіше з такого полотна виготовляли намітки – жіночий головний убір. Такі серпанкові елементи були поширені по всій Україні. І лише на Рівненщині з серпанку виготовляли цілі костюми. У такому ошатному одязі дівчина виходила заміж. Також одягали його у великі свята.
У Пляшевій на Івана Купала відтворять волинське містечко Литовського князівства
– Є пілоти вищого пілотажу, так от серпанок – це ткацтво вищого пілотажу, це пам’ятник нашим ткалям, безіменним, бо не всі вони прославилися, але вправним майстриням, – каже завідувачка відділом етнографії Рівненського обласного краєзнавчого музею Алла Українець. – Раніше можна було побачити цілі скрині серпанкового одягу у таких селах як Миляч, Селець, Орвяниця, Берестя, Крупове, Вільне, у Дубровицькому та навіть Сарненському районах. Бабусі берегли їх, хотіли передати, як згадку про себе онукам. А вони, на жаль, не цінують, викидають або навіть спалюють ці дива ткацької майстерності. Зараз навряд у скринях вдасться знайти цілий серпанковий костюм.
У Радивилівській «Майстерні ткацтва» виготовили чотири костюми з серпанкового полотна: зразка початку ХХ століття та початку ХХІ століття. Таким чином прагнули відновити народні ремесла рідної землі та поєднати їх з сучасним життям. Як розповідають самі ткалі, які власне і стали моделями для демонстрації серпанкових костюмів, не можна описати словами ті емоції, що охоплюють, коли одягаєш серпанковий костюм. Кажуть, це і єднання з історією, і бажання знову і знову одягати національний одяг.
– Ми представляли ці костюми у музеї Івана Гончара у Києві, – каже керівник громадської організації «Центр дослідження Волині» Володимир Дзьобак. – Так, одна з наших майстринь, яка не одягала костюму, після презентації підійшла і сказала: а можна я наступного разу одягну свій український костюм, а то мені у звичайному одязі не затишно. По-моєму, це показник того, як змінюється людина, яка має відношення до народних ремесел, яка живе цим.
Дива сучасного ткацького мистецтва представлять на фестивалі «Волинський серпанок» (саме так називається цьогорічний фестиваль «Волинське віче») 7 липня у селі Пляшева Радивилівського району. У програмі фесту чимало розваг та цікавинок, які перенесуть присутніх у волинське містечко часів Литовської доби. До речі, побачити там можна буде вже презентовані чотири костюми (весільні початку ХХ століття та сучасне вбрання з серпанкового полотна) та спеціально виготовлений костюм, притаманний саме Радивилівському району.
