І фортеця стала палацом
“Між богами” — місце, де річка Божок зливається з річкою Біг. Звідси і пішла назва нинішнього міста на Хмельниччині Меджибіж. Перша згадка про нього датується 1146 роком, з 1151 року — це володіння князя Ростислава, сина Юрія Долгорукого. Колись в’їзна брама у замок мала величезний підйомний пристрій, який називався герса. Мури фортеці зводили з каменю-вапняку товщиною приблизно 1,8 метра. У ХVІ ст. замок стає власністю магнатів Синявських, рід цей був власником замку-фортеці протягом двох століть. Саме вони, князі Синявські, докорінно змінили зовнішній вигляд замку, перебудувавши його в ренесансному стилі. Цікаво, що ця перебудова тривала майже півстоліття.
Однак вже у 1730 році Меджибіж з околицями став власністю Августа-Олександра Чарторийського, чоловіка Марії-Софії Синявської. Новий господар знову взявся за перебудову всього комплексу. Панське помістя вже не виглядало як оборонна цитадель. Білосніжний романтичний палац за міцними мурами отримав назву “Білий лебідь”. Екскурсоводи розповідають, що під час перетворення фортеці на палац майстри вперше застосували цеглу. До цього її просто не використовували. Саме з використанням цегли пов’язана назва “Білий лебідь”. Справа в тому, що вже у XVI столітті подрібнену на борошно цеглу домішували до вапняного розчину, який використовувався для мурування стін. Тому замок набув злегка рожевого кольору — як цвіт яблуні. У яскраві сонячні дні вигляд замку справляв надзвичайно гарне враження.
А через сто років Російська імперія конфіскувала замок у Чарторийських за участь у польському повстанні і передала його військовому відомству. У кінці ХІХ — початку ХХ ст. у замку розміщувався елітний 12-й Охтирський гусарський полк, яким опікувалася княгиня Ольга Олександрівна Романова, сестра Миколи ІІ, талановита художниця. У роки Першої світової вона на власні гроші облаштувала в Києві госпіталь і служила там сестрою милосердя, збирала гроші для Червоного Хреста.
Вам неодмінно запропонують піднятися туди, де була спальня княгині Ольги. Саме звідти відкривається чудовий краєвид на увесь комплекс. Особливо добре видно сторожову вежу — найвищу точку оборони комплексу, наверх якої веде 101 сходинка. Сама ж опочивальня Ольги (точніше її залишки) здивує вас незвичною формою, круглими арками і своїми входами-виходами…
На санках — серед літа
У часи радянської влади старовинний замок, як і багато його побратимів, використовували під різні потреби. Тут був і маслозавод, і пожежна частина, і складські приміщення, а замкові мури місцеві жителі розбирали на будівельний матеріал. Лише у 2001 році постановою Кабінету Міністрів України було утворено Державний історико-культурний заповідник “Меджибіж”. Екскурсоводи розповідають про наміри влади вже у 2009 році перетворити залишки “Білого лебедя” на сучасний готельний комплекс, однак… протягом цього року на реставраційні роботи грошей ще не виділяли. Кажуть, що у жовтні сюди має приїхати Президент, аби відкрити ще шість залів музею. Також є наміри створити тут музей Голодомору.
Нині у шести діючих залах любителям історії буде цікаво оглянути експозицію ікон та ткацтва, панську кімнату. Історична родзинка — скелет воїна висотою понад 2 м, який, імовірно, був одним із захисників цитаделі. А ще вам розкажуть легенду про примхи місцевої княжни Олени. Кажуть, що серед літа їй захотілося покататися на снігу на санях. То батько догодив доньці: подвір’я було засипане тоннами цукру, запрягли коней у сани і влаштували катання. От звідки казки народжуються! Цю легенду переповіли прапрапрадіди місцевих жителів.
