Семиметровий красень-лімузин народився у сільському гаражі

— До 1987 року, — пригадує Іван Білицький, — я мав “Жигулі”. Та не задовольняла машина мене: усе хотілося чогось такого, щоб і лісовою дорогою проїхати, і на рибалку через ярок добратися можна було, і пасажирів більше посадити. Тож продав “жигулька” і за якихось три місяці зробив собі щось на зразок “джипа” завдовжки п’ять метрів. Зареєстрував тоді машину без особливих проблем. І назву свою дав — “БІЛ-88”, — від перших букв прізвища. Відтак, за п’ятнадцять років, наїздив вже понад 350 тисяч кілометрів. Бував у Москві, Тольятті, у Польщі. І всюди доводилося пояснювати допитливим, де взяв таке авто.
А нещодавно на рівненських дорогах появився новий витвір рук Івана Білицького — “БІЛ-2002”. Оце справді чудо! Повноприводний, елегантний гігант завдовжки 6,5 метра, шириною 2,2 і заввишки 1,8 метра. Його серце — турбодизельний двигун з об’ємом 3000 сантиметрів кубічних і потужністю 147 кінських сил. Бак вміщує 220 літрів дизпалива. За таких умов і при вазі 2,8 тонни машина розвиває швидкість до 150 кілометрів на годину. Стільки, звичайно, пан Іван “вижимає” зрідка, йому більше до вподоби швидкість 90-120 кілометрів. До речі, на сто кілометрів пробігу йде в середньому 12-13 літрів пального. Окремо варто сказати про салон автомобіля. Тут сім шикарних сидінь, а при потребі може розміститися до двох десятків пасажирів (десь на природу виїхати недалеко). Машина обладнана повним електропакетом: електропідйомниками скла, двома електролюками, кондиціонером, електродзеркалами, підігрівом сидінь, автоматичною бортовою системою. Між сидіннями водія і пасажира встановлено холодильник, а на центральній панелі — відеодвійка. Їй-Богу, не тільки Кучму, але й королеву Великобританії не соромно було б запросити покататися у цьому авто!
— Невже таке можна зробити руками і в сільському гаражі? — ще раз з подивом перепитую Івана Білицького.
— Так, цей автомобіль, як і попередній, я зробив у своєму гаражі, ось цими руками, — посміхається пан Іван. — Причому затратив на все сім місяців хоча працював усього сто двадцять робочих днів. Для кузова використав листову сталь товщиною у два міліметри, а для днища — триміліметрову. Робив кузов без усяких спеціальних верстатів — вручну. А щодо іншого… то скажу таке: для мене автомобіль, що для їздового віз. Будь-яку іномарку, в тому числі й найновішу, я ремонтую без проблем. Автомобілі — то моя стихія. Майже п’ятнадцять років працював на “АвтоВАЗі” у Тольятті. Тепер ось ремонтую понівечені (у прямому розумінні слова) автомобілі. З цього й живу.
— Що найскладніше було зробити у “БІЛі-2002”?
— Напевне, зареєструвати. Якщо свого первістка п’ятнадцять років тому зареєстрував у Рівному швидко, то нині довелося тричі до Києва їздити. І не знаю, скільки б часу ще їздив, якби не Володимир Удовиченко — нинішній керівник обласної громадської організації автомобілістів, і не київські тележурналісти. Саме завдяки наполегливості пана Володимира і декільком телепередачам, в тому числі і півгодинному прямому телеефіру, київські чиновники від МВС видали мені дозвіл на реєстрацію автомобіля. А тоді вже, у рівненському МРЕВ пройшов реєстрацію і отримав номери.
— Чи не було ще пропозицій продати вашого “БІЛа”?
— Так, пропонували якісь круті хлопці 40 тисяч доларів та трирічний БМВ у придачу. Не продаю. Мудрі люди кажуть: не поспішай, у тебе єдиний в світі екземпляр і хтозна-скільки він коштуватиме згодом… Були пропозиції й іншого характеру. Так, директор київського авторемонтного заводу запросив до співпраці, аби налагодити серійний випуск цих автомобілів. Та умови, з якими він виніс пропозицію, мене не влаштовують. Хоча я готовий до співпраці з державою і при державних гарантіях.