— Сергію Миколайовичу, у яких військах вам довелося служити?
— Забрали мене служити після першого курсу інституту в 1987 році. В юності я займався спортом і у мене була травма коліна, тому я мав обмеження щодо армії: не міг служити в ПДВ (повітрянодесантні війська — авт.) та морській піхоті. З пункту розподілення призовників мене забрали в ППО (протиповітряна оборона — авт.). Після курсу молодого бійця відправили служити в Ліду, в ракетну бригаду першого рубежу оборони СРСР у Білорусії.
Уже в частині новобранців вчили за прискореним курсом, бо за два місяці ми мали їхати на стрільби в Казахстан. Завантажили нас у товарні вагони-теплушки, разом з технікою і повезли через пів-Союзу. Там у нас сорок днів були навчання. У Казахстані було непросто. Вдень — спека плюс тридцять, вночі — мороз до мінус п’яти. Воду пити заборонено, бо одразу можна підхопити дизентерію. Тому пили лише кип’ячену з різними добавками.
Відстрілялись ми тоді “на відмінно”. Поки техніку знову вантажили на платформи і формували залізничний состав, солдати працювали в пекарні чи возили пісок. Одного разу, коли ми вантажили пісок, недалеко проходили верблюди. Солдати вирішили їх подражнити. Довелося швидко видиратись на самий верх машин від тих верблюдів (сміється – авт.).
— На “губі” доводилось сидіти?
— Ну аякже! За “нестатутні відносини”. Я вже був молодший сержант, і знову мене направили в Казахстан на стрільби. Ми знову відстрілялись “на відмінно”. Генерал, який слідкував за навчаннями, наказав присвоїти мені чергове звання і відправити у відпустку.
Відстрілявшись, наших відправили в свої частини, а я іще з кількома друзями залишався там. І так уже вийшло, що грузини й азербайджанці вирішили нас трохи “построїти”. Довелось їм пояснити, що вони неправі (посміхається – авт.). У розпал нашої “розмови” зайшов замполіт. Звісно, у відпустку не поїхав, а коли повернувся у свою частину, мені дали сім діб арешту.
— То ви й звання не отримали?
— Отримав, але вже пізніше. Знову на навчаннях. Нас вишикували, повз стрій проходив той же генерал. Впізнав мене і запитав, як я відпочив і чому це я ще молодший сержант. Я розказав, як усе було. А це було напередодні мого дня народження. За два дні був підписаний наказ на присвоєння звання і відпустку додому.
— “Нестатутні відносини” у вашій службі часто траплялись?
— Коли ми приїхали в частину, то “діди” одразу нас почали перевіряти: змушували прати їхні речі і т.д. Ми, молоді, вперлись і “вломили” їм трохи. Звісно, і нас потріпали, у першу ж ніч мені вибили зуб. Але вони зрозуміли, що краще нас не займати, більше у нас проблем не було.
— У самоволку доводилось ходити?
— Звісно. Наша частина стояла у лісі. Там було маленьке військове містечко, кілька офіцерських будинків. Неподалік було село, куди ми й тікали на танці до дівчат, але мене патруль жодного разу не ловив.
— Зі своїми однополчанами підтримуєте стосунки?
— У мене були хороші друзі в армії. З багатьма з них ми підтримуємо зв’язок і донині. З тими, які живуть в Україні, бачимось частіше — як тільки з’їжджаємось у Київ по якихось відрядженнях. А є ще друзі, які живуть у Білорусі чи Канаді. З тими зустрічаємось рідше. По-серйозному, останнього разу збирались два роки тому.
