4 січня минають треті роковини від дня загибелі Богдана Гордійчука — воїна, сина, батька, побратима, який разом із Василем Удодиком, Олександром Ліщуком та Юрієм Кузьмичем віддав життя за Україну на Харківщині під час виконання бойового завдання. Усі четверо загинули в один день — 4 січня 2023 року. Жодному з них не було й сорока.
Про ті дні з особливою тишею й болем згадує мама Богдана — письменниця Людмила Марчук. Її спогади стали частиною книги «Я живий, мамо» — свідченням материнської любові, що не зникає навіть після найстрашнішої втрати.
Страшний сон
Увечері 3 січня 2023 року ніщо не віщувало трагедії. Син подзвонив, як робив це завжди. Говорили про буденні речі. Він пообіцяв після Різдва приїхати у коротку відпустку й попросив передати слухавку шестирічному синові Степанкові. Хлопчик не говорив багато — просто притискав телефон до грудей і повторював: «Мій тато…». Вони дивилися один на одного через маленьке віконце екрана, рахували відтискання, сміялися. А наприкінці — слова любові й прощання, яке тоді здавалося звичайним.
Тієї ж ночі Богдан пішов на бойове завдання.
Вранці 4 січня онук розбудив бабусю криком: йому наснився страшний сон. За кілька годин він став реальністю. Життя родини, як і тисяч інших українських родин, розділилося на «до» і «після».
Місто у жалобі
Прощання з Богданом Гордійчуком та його побратимами відбулося 7 січня — у перший день Різдва Христового — згадує мама. Рівне прощалося з чотирма Героями: Богданом Гордійчуком «Камінь», Василем Удодиком «Удавом», Олександром Ліщуком «Камишем» і Юрієм Кузьмичем «Кузею». Місто стояло в жалобі, а матері дивилися в обличчя своїх синів, намагаючись запам’ятати кожну рису.
Людмила Марчук згадує: Богдан виглядав так, ніби заснув на годину — спокійний, мужній, світлий. У цій тиші було і прощання, і гордість, і безмежний біль, який неможливо виміряти словами.
Час не лікує…
Після загибелі батька війна назавжди змінила й маленького Степанка. Він мовчки обіймав портрет тата, ковтаючи сльози. Відмовився від колискової, відмовився від допомоги. Війна зробила його дорослішим за один день.
Минуло три роки. Але для матерів, дітей, родин полеглих час не лікує — він лише вчить жити з болем. Пам’ять про Богдана Гордійчука і його побратимів живе у словах, у книгах, у серцях тих, хто чекає і хто більше не дочекався.
Згадаймо. Пом’янімо. Пам’ятаймо.
Бо вони — не минуле. Вони — наша совість і наша свобода.
