24 серпня Василь Червоній міг би святкувати день народження, але його життя трагічно обірвалося у 2009 році під час риболовлі.
Василь Михайлович Червоній народився 24 серпня 1958 року в селі Погорілівка (Поліське) на Березнівщині. Середню освіту здобув на Кіровоградщині, а у 1981 році закінчив Київський політехнічний інститут за спеціальністю «інженер-хімік-технолог». Понад десять років працював на Рівненському «Азоті», де пройшов шлях від апаратника до інженера автоматизованих систем управління. Саме там, серед виробничого колективу, загартувався його характер — вимогливий до себе й оточення, але водночас сповнений енергії та жаги до змін.
Уже наприкінці 1980-х Червоній став одним із символів національного відродження на Рівненщині. 1988 року він організував перший осередок Товариства української мови «Просвіта», а через рік створив осередок Народного руху України. Тоді ж його політична активність почала набувати загальноукраїнського масштабу. Про це повідомляє сайт Рівняни.
Політична кар’єра
Василь Червоній чотири скликання поспіль обирався народним депутатом України. У парламенті він відстоював питання української культури, мови та духовності, а також ініціював законопроєкти щодо люстрації та боротьби з корупцією. У 2005–2006 роках обіймав посаду голови Рівненської обласної державної адміністрації. За його керівництва відбулися масштабні проєкти: газифікація сіл, відродження культурних та історичних місць, посилення уваги до національно-патріотичного виховання.
Опоненти закидали йому радикалізм та надмірну увагу до символіки. Натомість прихильники стверджували: у часи, коли українська ідентичність була під загрозою, саме така безкомпромісність ставала рушійною силою. Червоній був не лише політиком, а й організатором численних заходів на Гурбах і Берестечку, підтримував розвиток рівненського спідвею, очолював спортивний мотоклуб «Волинь-Мотор-Січ» та Українське козацтво «Волинська Січ».
Важливе місце у його житті займала церковна діяльність. Він був членом Вищої церковної ради УПЦ Київського Патріархату та старостою Свято-Покровського кафедрального собору у Рівному. Саме будівництво цього храму вважають його духовним пам’ятником.
За підтримки Василя Червонія на Рівненщині збудовано десятки храмів, засновано чимало парафій, встановлено десятки пам’ятників Героям національно-визвольних змагань. Разом з митрополитом Даниїлом він був ініціатором відродження Свято-Георгіївського монастиря на Козацьких могилах, заснування та будівництва Свято-Воскресенського монастиря в урочищі Гурби та Пантеону.
20 жовтня 2022 року на сесії Рівненської міськради депутати прийняли рішення про перейменування вулиці Гагаріна на вулицю Василя Червонія.
Читайте також: Василь Червоній як феномен інтелектуальної ідеології. Чому це так важливо саме тепер?
Трагічна смерть
4 липня 2009 року життя Василя Червонія трагічно обірвалося. Під час риболовлі з родиною біля села Деражне його вразила блискавка. Політика терміново доправили до лікарні, але врятувати не змогли. Похований він біля Свято-Покровського кафедрального собору — храму, який сам допомагав зводити.
Фатальний збіг чи підступ ворогів — суперечки точаться й досі. Проте незаперечно одне: Рівненщина втратила лідера, який мислив стратегічно й не боявся попереджати про загрози. Ще за життя він говорив, що Росія розпочне війну з України, яка почнеться саме з Криму.
Читайте також: Борець — Василь ЧЕРВОНІЙ
Спогади
Про Василя Червонія згадують як про людину великої енергії, здатну вести за собою тисячі людей. Його стиль був непростим: вимогливість, прямота, радикальність. Але саме ці риси дозволили йому стати одним із творців незалежності на Рівненщині.
«У цих маленьких серцях — наше завтра», — любив казати він про молоде покоління, переконаний, що сила України — у вихованні свідомих громадян.
Його соратники згадують вечори в Народному домі, де він говорив про любов до землі й передбачав загрози війни. Інші підкреслюють: саме завдяки йому відновлено тисячі могил воїнів УПА, видано сотні книжок, збудовано десятки храмів.
Хоча політик мав чимало опонентів, байдужих до нього не було. Його життя часто порівнюють із долями провідників українського руху, таких як Степан Бандера.
«Восени 1988 року мене запросили на засідання Товариства української мови, яке відбулося в одній із рівненських квартир. Я відразу звернула увагу на молодого чоловіка, який чітко, переконливо, зі знанням справи висловлював думки щодо негайного збору заяв для вступу в організацію, пошиття синьо-жовтих прапорів, відновлення пам’яті героїв-козаків під Берестечком, підняття із забуття національних героїв С. Бандери, Р. Шухевича, Т. Бульби-Боровця, відновлення національних свят», – згадує Тетяна Піяр, яка у той час працювала завучем у одній зі шкіл міста.
Саме тоді вона зрозуміла, що перед нею не просто активіст, а борець-революціонер:
«А коли ще зв’язався по телефону з Іваном Драчем, була шокована. Я зрозуміла: переді мною не звичайна людина, а борець-революціонер. То був Василь Червоній. Я без вагань стала в його ряди, хоча згодом заплатила за це втратою посади (я працювала завучем школи)».
Борис Степанишин у книзі «Четвертий ренесанс України» пише:
«27 вересня 1988 року в Рівному сталася мало не історична подія. А коли йдеться про духовне життя рівнян, то таки історична. Цього дня, в золоте осіннє надвечір’я, в Палаці культури «Хімік» виробничого об’єднання «Азот» зібрався гурт щирих українців-патріотів, шанувальників рідної мови, щоб заснувати перший у нашому краї осередок Товариства української мови імені Тараса Шевченка».
Він підкреслює значення цієї події: «Водночас це був перший на Україні осередок відновленої «Просвіти», що була в 1939 році ліквідована більшовиками і заборонена. Сталося це з ініціативи нікому тоді невідомого інженера Василя Червонія… Сам засновник став флагманом національного відродження Поліського краю, а згодом — символом суверенності нашої соборної держави».
Микола Вельгус у брошурі «Наш Рух: так творилася історія» згадував:
«Унікальність Руху була в тому, що організаторами і виконавцями масових виступів на майданах, парках, на березі річки Устя (часом вдавалося і в Будинку культури) були молоді люди, які про національно-визвольні змагання ОУН-УПА знали з книжок та розповідей. Більшість молодих рухівців були щирими і безкорисливими патріотами і не переслідували більше ніяких цілей, крім однієї – бачити свою Україну вільною державою, де українці спілкуються рідною мовою, відроджують національну культуру, якими їх нагородив сам Господь».
