Старший сержант Денис Ціось із позивним «Ghost» усе життя йшов до своєї дитячої мрії — бути військовим. Своє дитинство він провів в Острозі на Рівненщині, де його пам’ятають як цілеспрямованого, наполегливого й принципового хлопця. Після навчання в Острозькому ліцеї та професійному училищі Денис працював автомеханіком у Рівному, а згодом вступив до Національного університету «Острозька академія» на спеціальність «Національна безпека».
Після початку російської агресії у 2014 році він добровільно став на захист України. 7 червня 2024 року Денис Ціось загинув під час виконання бойового завдання поблизу села Липці на Харківщині, рятуючи пораненого побратима. За мужність і самопожертву його посмертно удостоїли звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка».
У відвертій розмові його дружина згадує про кохання, війну, втрату та пам’ять, яка болить щодня.
Ішов до своєї мрії — навіть крізь війну
— Денис із дитинства мріяв про військову службу. Яким він був у цивільному житті до війни — у роботі, характері, ставленні до людей?
— То був далекий 2010 рік, коли ми вперше зустрілися. Денис тоді був у відпустці — проходив строкову службу в Збройних силах України. Після служби він хотів залишитися на контракті, але життя внесло свої корективи, і за три тижні після нашого знайомства він повернувся додому вже після демобілізації.
На нашому весіллі був конкурс: гостей запитували, ким наречений хотів стати в дитинстві. Усі знали відповідь — військовим. Тоді ніхто навіть не думав, що війна може прийти в наші домівки. Можливо, якби не вона, Денис і далі працював би автомеханіком.
Він був справжнім майстром своєї справи — відповідальним, дуже швидко вчився нового, не боявся труднощів. У ньому завжди був внутрішній стрижень людини, яка знає, ким хоче бути і заради чого живе.
— Як ви познайомилися з Денисом і яке перше враження він на вас справив?
— Ми познайомилися в нічному клубі «Східна брама» в Острозі. І він буквально мене врятував. Мене штовхнули на сходах — хто там бував, пам’ятає, які вони були круті. Люди там часто падали. Денис мене зловив. Він був дуже мовчазним, але в його погляді було щось особливе. Він ніби дивився на світ інакше — саме це мене й притягнуло.
Денис завжди залишався спокійним. У складних ситуаціях не панікував, був готовий допомогти кожному, хто звертався. У ньому була внутрішня сила, через яку люди до нього тягнулися. Поруч із ним мені завжди було спокійно.
Він був дуже наполегливим і завжди йшов до своєї мети. Думаю, саме ці риси й допомогли йому стати тим, ким він став.
«Коли він був поруч — мені завжди було спокійно».
Тихий у житті, незламний у бою
— Його позивний — «Ghost». Наскільки цей образ відповідав його характеру в житті?
— Коли Денис служив у 130-му окремому розвідувальному батальйоні, його позивний був «Тихий». Чому саме такий — не пояснював. Але це дуже йому пасувало. Він був небагатослівним і робив свою роботу без зайвого шуму. Він з’являвся і зникав, наче примара. Уже в 8-му полку Сил спеціальних операцій у нього з’явився позивний «Ghost».
Вдома він не був тихим, але був справжнім професіоналом у всьому. Для мене Денис був універсальною людиною: умів усе. Ми навіть почали будувати власний будинок. Разом із батьком самі зводили стіни. Це була наша мрія, яка так і залишилася мрією.
Він завжди допомагав мені по дому, займався дітьми. Ми дуже любили разом готувати. Денис ніколи не ділив роботу на «жіночу» і «чоловічу». Дуже смачно готував, любив експериментувати зі стравами.
Думаю, те, яким він був сім’янином, — велика заслуга його батьків, Алли Броніславівни та Валерія Борисовича.
— Денис неодноразово повертався на фронт після поранень і контузій. Що мотивувало його знову ставати у стрій?
— Перше поранення Денис отримав на третій день повномасштабного вторгнення. Йому роздробило плечову кістку. На щастя, лікарям вдалося врятувати руку — кістку склали й закріпили пластиною.
Вже на третьому тижні після травми він почав тренуватися й розробляти руку. На лікарняному пробув лише два місяці. Не міг залишатися осторонь, коли за вікном війна, а побратими — на передовій.
Друге поранення було восени того ж року. Денис розповідав, що з дрона скинули гранату, яка поранила йому ноги. Він казав: якби не встав за мить до вибуху — все могло бути набагато гірше.
Лікування було тривалим, рани погано заживали. Але він дуже чекав виписки, щоб повернутися до своїх хлопців. Уже в частині ходив колами по казармі, аби швидше відновитися.
Мені навіть не потрібно було пояснень. Я і так усе розуміла без слів.
«Не міг він залишатися осторонь, коли за вікном війна, а побратими — на передовій».
Читайте також: Врятував побратимів ціною власного життя: спогади дружини про загиблого Героя Юрія Савчика
Навіть на відстані він залишався поруч
— Денис неодноразово повертався на фронт після поранень і контузій. Що мотивувало його знову ставати у стрій?
— Кажуть, відстань вбиває почуття. Але це не так. Ми дуже часто були далеко одне від одного, але це лише сильніше розпалювало наше кохання.
Ми були ніби на одній хвилі. Нам було добре і мовчати разом, і говорити. Коли Денис приїжджав додому, він був дуже веселим, постійно жартував. Ми розуміли: треба просто цінувати ті короткі моменти разом.
Життя виявилося дуже коротким, щоб витрачати його на сварки чи образи.
Особливих слів-паролів у нас не було. Я писала: «Як ти?», а він відповідав: «+», «все добре» або «норм». Але найголовніше для мене були ті дві світлі галочки в повідомленні. Це означало: він живий, прочитав і вже десь відпочиває після завдання.
— Яким батьком був Денис?
— Діти завжди дуже чекали, коли тато приїде. Їм із ним було весело. Вони влаштовували бої подушками, взимку гралися в сніжки.
Іноді Денис намагався бути суворим татом — дисципліна понад усе. Але надовго його не вистачало. Він був дуже добрим до дітей, хотів дати їм усе найкраще.
Ми часто їздили на риболовлю, інколи залишалися там із ночівлею. Денис учив дітей рибалити. Наш син Андрій добре це пам’ятає і часто малює нашу сім’ю біля водойми, де тато ловить рибу з вудкою.
Він дуже цінував сім’ю. Хотів, щоб діти знали: родина — це опора, заради якої треба триматися разом і берегти одне одного.
«Золота Зірка» і ціна нагороди
— Що для вас і вашої родини означає присвоєння Денису звання Героя України?
— Я дізналася про це через два дні після підписання указу президентом. У мене була істерика: тремтіли руки, я довго плакала.
Денис заслужив це звання. Він пожертвував дуже багатьом, щоб стати тим, ким був. Рятував життя побратимів, власним прикладом показував, яким має бути військовий.
«Золота Зірка» — це велика честь. Але водночас і дуже великий біль для нашої сім’ї. За цією нагородою стоїть ціна, яку ми відчуваємо щодня.
Для мене важливо, щоб його подвиг не був забутий.
Мрії про дім і тишу
— Про яке життя ви мріяли разом і яким Денис бачив майбутнє після війни?
— Ми мріяли про власне житло, бо довго жили в орендованій квартирі.
Денис дуже любив риболовлю й мріяв зловити свого «золотого» коропа. Ми навіть планували поїхати у відпустку до Львівської області — орендувати будинок біля озера і просто побути в тиші вп’ятьох.
Він бачив майбутнє дуже простим і мирним. Хотів бути поруч із нами, бачити дітей у безпеці, більше часу проводити вдома.
Пам’ять, яка не має згаснути
— Якби ви могли сьогодні звернутися до Дениса, що б сказали?
— Чесно? Іноді я злюся на нього за те, що він залишив мене саму з трьома дітьми. Але якби мені дали шанс повернутися назад і пройти цей шлях ще раз — я б ні на хвилину не сумнівалася.
Я не мала права забирати в тебе те, до чого ти йшов усе життя. Це був твій шлях. Я не могла обрізати тобі крила.
Я дуже пишаюся тобою. Ти обрав шлях честі й мужності. І хоч мені дуже боляче без тебе, я розумію: ти не міг інакше.
«Ти був для нас не просто чоловіком і татом — ти був нашою опорою».
— Як змінилося ваше життя після загибелі Дениса і що допомагає вам триматися сьогодні?
— Того дня моє життя розділилося на «до» і «після». Ми до останнього не вірили, що з ним могло щось статися. Чекали, що він повернеться. Але дива не сталося.
Я не могла дихати. Частинка мене померла разом із ним.
Але я залишилася не сама — у мене троє дітей. Їм потрібна мама. Не просто мама, а психологічно й емоційно здорова людина. Я знаю, що не маю права впасти.
Діти стали моєю головною рушійною силою. Я намагаюся бути для них і мамою, і татом одночасно.
Денис загинув майже два роки тому, але для мене це ніби сталося вчора. Я ніби залишилася у 2024 році.
Останнім часом мене рятують подорожі. Саме відчуття дороги заспокоює. Якщо є можливість — ми їдемо.
Наша донька Вікторія вже випускниця, після 9 класу хоче вступати до військового ліцею. Каже, що продовжить династію військових.
Я знаю: Денис хотів би бачити мене сильною.
Читайте також: Замість спокійного життя за кордоном він обрав фронт: розповідь дружини загиблого Героя Юрія Куліша
Пам’ять про Героя
— Як сьогодні зберігають пам’ять про Дениса і чому це важливо для вашої родини?
— Після його загибелі найбільше мене підтримали батьки, сестри й найближчі люди. Але були й ті, хто просто зник із мого життя. А тоді дуже потрібні були слова.
Денис навчався в Національному університеті «Острозька академія» за спеціальністю «Національна безпека». Навіть вступні іспити складав із окопів.
В університеті започаткували грант пам’яті Героя України Дениса Ціося для студентів-військовослужбовців. Для мене це дуже важливо.
Я хочу, щоб у рідному місті пам’ятали: Денис — Герой України, людина, яка віддала життя за нашу державу.
Для нашої сім’ї боляче бачити, що на першу річницю його загибелі про нього не згадали належним чином. Найважче — відчувати не лише втрату, а й байдужість.
Пам’ять про таких людей має жити не лише в серцях рідних, а й у громаді, за яку вони боролися.
«Я лише хочу, щоб ім’я мого чоловіка пам’ятали та шанували так, як цього заслуговує воїн, який віддав життя за Україну».
