«Перед внуками мені не буде соромно. Колись вони запитають: “Де ти був, діду?” А я відповім: “Був зі всіма, захищав Україну”», — ці слова належать Володимиру Ростиславовичу, 49-річному військовослужбовцю з Дубенщини, який сьогодні продовжує боротьбу вже не на полі бою, а за повернення до повноцінного життя.
У мирному житті Володимир працював водієм, мав сім’ю, дітей та онуків. Проте у 2023 році він прийняв рішення мобілізуватися до лав Збройних сил України. У 23 інженерно-позиційному полку Командування Сил підтримки ЗСУ йому довірили посаду водія автомобільного взводу. Разом із побратимами він не лише виконував завдання з перевезення, а й будував укріплення, бліндажі, окопи — усе, що допомагало вистояти обороні на Харківщині та Сумщині.
Трагедія на Покровському напрямку
1 листопада 2024 року для Володимира та його побратима Андрія Глівки стало трагічним днем. Під час виконання бойового завдання на Покровському напрямку вони потрапили під атаку ворожого дрона. Унаслідок удару обидва отримали важкі поранення. Життя Андрія врятувати не вдалося.
Володимира доставили у важкому стані до стабілізаційного пункту. Йому провели термінові операції, вдалося врятувати кінцівки, але лікарям довелося ампутувати чотири пальці на руці. Далі був довгий шлях лікування: спершу Запоріжжя, згодом Вінниця. Лише на п’ятий день після атаки він отямився. Попереду чекали нові операції, реабілітація та постійна боротьба із наслідками поранень.
«Моя совість чиста»
Попри біль втрати побратима й важку реабілітацію, Володимир жодного разу не пошкодував, що став до лав армії.
«Моя совість чиста. Бо зі всіма захищав Україну», — каже він.
Окремо солдат згадує простих людей на Сході, які підтримували воїнів під час ротацій.
«На все життя запам’ятаю дядька Миколу. Він завжди допомагав нам — чим мав, тим і ділився, навіть свої інструменти давав. Хороша людина! Надіюся, що у нього і його рідних буде все добре», — розповідає захисник.
Такі щирі жести цивільних, за словами Володимира, назавжди залишаються поряд із фронтовими спогадами і стають тим світлим промінцем, який підтримує у найважчі хвилини.
Життя після фронту
Сьогодні Володимир продовжує лікування і відновлення. Попереду ще чимало реабілітаційних процедур, проте він сповнений віри у повернення до активного життя. Найбільша підтримка — родина: діти й онуки, заради яких він, не вагаючись, став на захист країни.
Днями, напередодні Дня захисників і захисниць України, тимчасово виконуючий обов’язки командира 23 інженерно-позиційного полку, підполковник Віталій Никитюк відзначив його мужність і стійкість. Володимир отримав одразу кілька почесних нагород: Президентську відзнаку «За оборону України», медаль «За поранення» Міністерства оборони України та коїн 23 інженерно-позиційного полку.
