27 липня 2026 року Україна втратила одного зі своїх найталановитіших бойових медиків — Віталія Гакала з позивним «Професор». Він загинув, виконуючи бойове завдання у складі 67-ї окремої механізованої бригади.
До свого 25-річчя Віталій не дожив зовсім трохи. Він народився 10 серпня 2001 року, а життя молодого медика, який уже встиг врятувати сотні українських військових, обірвалося за два тижні до дня народження. Попри свій молодий вік, він пройшов шлях, який для багатьох став би справою цілого життя: працював у складі Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова, батальйону «Госпітальєри», міжнародної медичної місії MMR, а згодом став військовослужбовцем 67-ї окремої механізованої бригади.
Від фельдшера екстреної допомоги до одного з найкращих бойових медиків
Віталій Гакало народився у селі Заруддя Збаразької громади Тернопільської області. Ще зі шкільних років він знав, що хоче присвятити своє життя медицині. Після навчання у Кременецькому медичному фаховому коледжі імені Арсена Річинського у 2020 році розпочав працювати фельдшером Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Тернопільської області.
У 2022 році вступив до Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського, де навчався на медичному факультеті. Однокурсники та викладачі згадували його як надзвичайно здібного, дисциплінованого й відповідального студента. Саме за глибокі знання та постійне прагнення до навчання він отримав позивний «Професор».
Після початку повномасштабного вторгнення Росії Віталій без вагань вирішив стати бойовим медиком. В одному з інтерв’ю він зізнавався: «Я чітко знав: якщо почнеться велика війна — треба йти воювати».
Рятував життя там, де щохвилини вирішувалася доля людини
У травні 2022 року Віталій супроводжував евакуацію поранених захисників із «Азовсталі». Згодом, одразу після завершення університетської сесії, тієї ж ночі виїхав до Києва, а звідти — на Донеччину у складі Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Пирогова.
Він працював на стабілізаційних пунктах, у реанімаційних бригадах, здійснював медичну евакуацію найважчих поранених із Бахмута, Соледара, Часового Яру, Лиманського, Покровського та інших напрямків фронту. Під час однієї зі змін медикам доводилося приймати до двадцяти важкопоранених військових за годину. Віталій пережив обстріл шпиталю, однак продовжив працювати й рятувати життя.
Згодом він приєднався до батальйону «Госпітальєри», де не лише лікував поранених, а й навчав інших медиків. Він передавав власний досвід, проводив практичні заняття зі складних медичних маніпуляцій і фактично підготував не один екіпаж бойових медиків.
Пізніше Віталій працював хірургом міжнародної медичної місії MMR. Разом із командою він виконував завдання на Донеччині, Запоріжжі, Сумщині, Дніпропетровщині, працював на Покровському напрямку та Курщині. У 2025 році він мобілізувався до лав 67-ї окремої механізованої бригади, де продовжив рятувати життя вже як військовослужбовець. За свою службу був відзначений державними нагородами.
«Він міг стати одним із наймолодших докторів медичних наук»
Після загибелі Віталія теплими спогадами про нього поділилася засновниця добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри» Яна Зінкевич.
За її словами, коли почалася повномасштабна війна, Віталію було лише двадцять років, однак він уже мав професіоналізм, який викликав повагу у старших колег.
«Наш побратим Кевін згадує їхню першу зустріч у Лимані на стабпункті. Віталій якраз завершував ротацію в ПДМШ і починав свій шлях у лавах “Госпітальєрів”. Ми тоді привезли йому першу чорно-жовту футболку нашого батальйону. Він прийшов до нас зовсім юним, майже дитиною за віком, але вже сформованим, серйозним фахівцем», — написала Зінкевич.
Вона наголосила, що Віталій був не лише талановитим медиком, а й наставником для інших. Саме він навчав молодших бойових медиків, передавав знання та практичні навички, допомагаючи формувати нові екіпажі «Госпітальєрів».
За словами Яни Зінкевич, позивний «Професор» був цілком заслуженим. Вона переконана, що Віталій мав винятковий потенціал і міг стати одним із наймолодших докторів медичних наук в Україні. Сам він говорив: «Медицина — це те, що вмію робити найкраще», а ще часто повторював просту, але промовисту фразу: «Менше думайте — більше робіть!».
Війна змінила його світогляд. Віталій неодноразово говорив, що люди повинні допомагати одне одному, інакше світ втратить моральні орієнтири. Саме цим принципом він керувався щодня — рятуючи життя інших, нерідко ризикуючи власним.
Цього літа його чекали назад у команді MMR. Проте війна розпорядилася інакше.
Війна забирає найкращих
Історія Віталія Гакала — це історія людини, яка у свої 24 роки встигла зробити для України більше, ніж дехто за все життя. Він лікував, навчав, підтримував і рятував. Його професіоналізм поєднувався з людяністю, а віра в медицину — з безмежною відданістю своїй країні.
Війна щодня забирає тих, хто мав би жити, створювати сім’ї, лікувати людей, навчати студентів і розбудовувати майбутнє України. Віталій міг прожити довге, мирне життя й стати видатним лікарем та науковцем. Натомість він свідомо обрав шлях, на якому щодня рятував інших, віддаючи всі свої знання, сили й серце.
Світла пам’ять бойовому медику Віталію Гакалу «Професору». Його ім’я назавжди залишиться серед тих українців, які власним життям довели, що справжнє покликання — це служити людям.
