У красивому та зеленому місті Кена ми вперше побачили головну водну артерію Єгипту — Ніл. Далі, до кінця країни, наш шлях пролягав поруч з рікою. Ніл — це життя, землеробство: фінікові пальми, дерева манго та інші. Майже всі людські поселення — понад рікою. В Асуані побудована за допомогою Радянського Союзу величезна гребля, перед якою розлив Ніла сягає десятків кілометрів. Біля цього місця ми відвідали древні Фіви. У зв’язку з розливом ріки, величезні архітектурні кам’яні споруди, щоб їх не затопило, були перевезені на більш високі місця, а тому частина з них знаходиться відтепер на островах.
З Асуана єдиний шлях до Судану — на кораблі вгору Нілом, чим ми і скористались. На кордоні, у суданському портовому містечку Ваді-Хальфа, всім, у кого були відеокамери, зробили відмітки у паспортах. А у мене, побачивши звичайний бінокль, спочатку його відібрали, але після ретельного його роздивляння й консультації зі всіма військовими у погонах та після мого обурення все-таки повернули, при цьому вписавши до мого паспорта заводський номер цього оптичного приладу.
Звичайно, важко назвати те, що ми побачили, містом у нашому звичайному розумінні цього слова. Навкруги один пісок, каміння, повна відсутність трави та… спека. Пальми й інша зелень росте тільки поблизу Нілу або в садибах більш-менш заможних суданців, оскільки все насаджене потребує ретельного догляду та поливання. Споруди зовсім відрізняються від тих, які ми звикли бачити. Це все нагадує або руїни, або якесь середньовіччя. Дороги та вулиці — де хочеш, там і їдеш. Найбільш поширений та доступний вид транспорту — ішаки з невеликими візками. Багато легкових вантажівок “Тойот”. Дощу, зі слів представників місцевої влади, тут не було понад 20 років.
Далі наш маршрут — через Нубійську пустелю. Оскільки нам відмовили у транспорті та супроводі, ми змушені були частину шляху проїхати потягом. Дві доби у переповненому потязі з позаминулого століття, який у кращому випадку рухався зі швидкістю не більше 20 км на годину, через спеку та пилові бурі — це вже було щось схоже на екстрім. До того ж без можливості поповнення запасів питної води! Пилом укривалось усе, а тому обличчя захищали хустинками. Зате були сюжети для фото. Люди посміхались, побачивши, що їх фотографують. Коли потяг проходив через якісь поселення, їхні мешканці виходили зі своїх домівок подивитись, адже він проходив тут раз на один-два тижні. Іншого шляху тут просто не було — можливе тільки сафарі.
Після пустелі ми знову вийшли на берег Нілу. Плоди фінікових пальм не давали можливості померти з голоду ані нам, ані нубійцям. Воду місцеві люди п’ють прямо з Нілу. Це дуже неприємне видовище, бо вода дуже брудна та каламутна. Неприємно було бачити, коли таку воду пили малі діти.
Нарешті ми в Хартумі, столиці Судану, що знаходиться у центрі країни, де зливаються Голубий та Білий Ніли. Вода в обох річках дуже брудна, а тому в назвах “голубий” та “білий” зовсім нічого немає від цих слів. У місті надто запилюжене повітря, дрібнесенькі частинки пилу в’їдаються в тіло та відчуваються легенями.
У зв’язку із зміною військово-політичної ситуації на півдні країни, нас тимчасово поселили на території приватного володіння над Голубим Нілом, у фініково-манговому садку. Поруч були поселення місцевих селян. Наша поява завжди викликала масову цікавість місцевих жителів, особливо дітей.

Ексцес
Одного дня я зібрався познімати місцевий побут та портрети людей. Ще до підходу до поселення мені назустріч вибігли діти. Спочатку обережно, здалеку, вони оглядали мене, а я — їх. Потім, посміливішавши, почали підходити та позувати. Поступово їх збіглося багато, підійшли також їхні батьки — обличчя у всіх були веселі, життєрадісні. Діти вистрибували одне перед одним, бажаючи бути “упійманими” об’єктивом фотоапарата. Я не помітив, як звідкись під’їхала “Тойота”, з якої вискочили троє чоловіків та, схопивши мене з обох сторін, намагались відібрати фотоапарат та посадити в машину. Я спробував пояснити, що нічого поганого не роблю, навіть місцеві жителі за мене заступились, але це не допомогло. Погрожуючи зброєю, мене посадили в машину та відвезли до якогось поліцейського чи військового відділку, поряд з яким була справжня тюрма з автоматниками на вишках. Добре, що це трапилось недалеко від нашого житла. Потім, після деякого часу словесно-емоційної перепалки, на що вони відповідали “No English!”, мене примусили віддати їм відзняту плівку. Після цього мене відпустили. Ось така пригода!
Взагалі, незважаючи на постійну спеку та пил, про Судан, завдяки його людям, у мене залишились тільки хороші спогади. Ми зустрічали людей, які вчились у республіках колишнього Радянського Союзу, навіть в Україні. Вони розмовляли з нами російською мовою, запрошували до себе в гості…
На жаль, з Хартума ми змушені були тимчасово повернутись додому, сподіваюсь, для того, щоб знову продовжити марафон: обійти вогнище військового конфлікту та з Ефіопії і далі — країнами Південно-Східної Африки — дістатись мису Доброї Надії, що в Південно-Африканській Республіці.

Від редакції: Завтра, 12 листопада, у рівненській фотогалереї (вул.Соборна, 15) відкривається виставка Олександра Харвата, якою він звітується про свою останню подорож.

Подорожувати мені завжди було
цікаво, а ще коли своїми нога-
ми територіями нових країн… Отож, коли дізнався про новий проект марафону “Москва — Йоганнесбург”, одразу ж взявся за активну підготовку. Вона передбачала не тільки фізичну, а насамперед величезний обсяг організаційної роботи. Оскільки з 2000 року я член Міжнародної організації “Асоціація — Міжнародний надмарафон”, то намагаюсь долучатись до всіх заходів Асоціації і, по можливості, бути їх активним учасником. До речі, голова оргкомітету та керівник усіх проектів — наш співвітчизник лікар-хірург Едуард Яковлєв, який народився у Дніпропетровську, а тепер проживає та працює у Красногорську Московської області.
Марафон “Москва — Йоганнесбург” був присвячений міжнародному саміту “Ріо+10”, який проходив у Південноафриканській Республіці. Маршрут проходив через країни Європи, Азії та Африки, і вперше за всю історію Асоціації ми мали бігти по країнах далекого Чорного континенту. Перелік країн вже манив своєю загадковістю та екзотичністю. Було цікаво випробувати себе настільки довготривалими щоденними фізичними навантаженнями та ще й в різних кліматичних умовах. Також великим було моє бажання все побачене зафіксувати на фотоплівці.

Перша тисяча кілометрів
Ось і день старту. Москва, 12-та година 2 липня 2002 року: після невеликого мітингу, настанов, побажань, концерту та прощання ми побігли в супроводі автомашин ДАІ прямо з Красної площі через усе місто. За Московською кільцевою автодорогою, кілометрів з 25 тримались всією групою. Позаду залишилась Москва, наші колеги, які прийшли нас провести і пробігли з нами хто скільки зміг. Ми побігли далі естафетою. Розпочалась напружена цілодобова робота з підкорення наміченої дистанції.
Автобус виїжджає вперед з відпочиваючою після пробігу групою, і згодом на затишній галявині в лісочку біля дороги наші колеги готують обід. Через деякий час з’являється бігун, його змінює інший. Біг продовжується постійно, без зупинок. Пообідавши, знову вирушаємо вперед. Ось і перша ночівля. Хтось біжить, хтось відпочиває або в автобусі, або на килимку на траві, біля дороги. І так весь час — і день, і ніч. Спочатку звичні для нас пейзажі, клімат, мова людей. Ось пробігли Брянськ — незабаром російсько-білоруський кордон. Взагалі-то, білоруський та молдовський відрізки марафону запам’ятались тим, що нас супроводжували спортсмени. У чернігівському ж Поліссі злющі комарі “дістали” нас так, що змушені були надягнути протимоскітні сітки, які ми підготували для Африки.
На молдовсько-румунському кордоні виникла непередбачена проблема. Ми були міжнародною командою, у складі якої — спортсмени з Росії, України, Білорусі, Казахстану та Югославії. Для казахів румунські прикордонники вимагали візу, яка оформлювалась у Кишиневі та була введена з 1 числа цього місяця. Щоб не витрачати дорогоцінний час, а в естафеті настала саме моя черга, я з кордону побіг у напрямку Бухареста. Небо захмарилось, почались підйоми на дорогах, вже почало сутеніти, ставало трошки страшнувато, та через кілометрів з двадцять бігу мене наздогнали колеги на легковому авто і змінили. Дорога стала дуже поганою, особливо це відчувалось вночі, коли ні розмітки, ні самої дороги не видно — бігуну доводилось підсвічувати шлях ліхтариком. З командою, але без казахських спортсменів, автобус наздогнав нас за 150 км перед Бухарестом в обідню пору наступного дня. До ночі добігли до румунської столиці, де й зупинились на відпочинок. Через день нас наздогнали казахи з візами і команда знову зібралась у повному складі.
На румунсько-болгарському кордоні нас чекали хліб-сіль та концертна програма, після якої — смачна вечеря в ресторані. Всю країну ми пробігли у супроводі болгарських спортсменів, представників влади та міністерства спорту. Ніколи раніше не думав, що Болгарія підтримує настільки тісні зв’язки з Україною та Росією: усюди ми були бажані. Та ще й з мовою не виникало проблем — вони нас розуміли, а ми їх. У багатьох містах є багато пам’яток, пов’язаних з нашою історією.
Ось уже позаду міста Русе, Плевен, Софія, Пловдив, Свілєнград, і 15 липня ми опиняємось на болгаро-турецькому кордоні. Під час невеликої технічної перерви поблизу Едірне, в Туреччині, мимоволі ми стали свідками однієї пригоди. Скраю дороги, у всіх на очах, раптово з канави вилізла велика змія та вхопила чималу ящірку. Між ними розпочалась боротьба. Незважаючи, на нашу присутність (та ще й дехто палкою хотів відкинути змію), змія закінчила поєдинок на свою користь, проковтнувши свою жертву. Оце так Туреччина! — подумали всі ми. Правда, більше по всій країні ми змій не бачили. Якщо Болгарією бігти було дуже спекотно, то Туреччиною — ще більше.
У Стамбулі нас зустріли з величезним букетом квітів турецькі спортсмени та забрали до себе на ночівлю. Досхочу поспілкувавшись і напившись турецького чаю, ми знову отримали можливість відпочити. Правда, у цей час біг не переривався — група з п’яти чоловік працювала на дистанції до ранку. Потім їх змінила інша група.

Через міст — в Азію
Пройшовши міст у Стамбулі, ми ступили на азіатський материк. Відбігши від моря, заглиблюємось вглиб країни. У містах і селищах багато мінаретів, які своїми обрисами нагадують ракети. Спілкуватись стає важче. Російська мова зустрічається дуже рідко. Добре, що один з турецьких спортсменів непогано знає російську. Від нього вивчаємо окремі їхні слова та фрази. Весь шлях нас супроводжують та охороняють поліцейські на мотоциклах та автомобілях.
17 липня. Тепла зустріч в Анкарі, квіти, і з великою групою спортсменів біжимо через всю столицю та фінішуємо на центральному стадіоні. Познайомились зі спортсменами та тренерами з колишніх радянських республік, які й стали для нас гідами по столиці. Пройшовши міста Анталію, Адана, Іскандерун, Османію та інші, ми відкрили для себе цю країну. Стільки цікавого, історичного та старовинного! Щоправда, купуючи що-небудь тут, завжди потрібно торгуватись та бути уважним: навіть у банку при обміні грошей можуть надурити.
От і Туреччина позаду. На сирійському кордоні несподівано виникла проблема — трьох з наших учасників не пускали на територію країни: у 2000 році вони брали участь у марафоні “Єрусалим — Москва”, тому в паспорті мали ізраїльські візи. Проте все владналось за півдня, і ми побігли в супроводі сирійських військових мотоциклістів до міста Латакія. Жителі сирійських селищ, через які ми пробігали, були дуже вражені побаченим, але привітними.
Далі, з порту Латакія, минаючи Ізраїль, ми мали на поромі дістатись до єгипетської Олександрії, тобто на африканський континент. Але тут знову виникла проблема, пов’язана з терактами 11 вересня минулого року: відмінили всі рейси — своєрідна економічна блокада арабських країн. Наш маршрут потрібно було змінювати, на що витратили багато часу…
У місті Акаба (Йорданія), що знаходиться на узбережжі затоки Червоного моря, поряд з Ізраїлем, ми сіли на пором та через декілька годин вже були на Синайському півострові у місті Нювейба, тобто в Єгипті. Знову нові люди, нові обличчя, традиції, природа. Але це ще не Африка. Щодо природи, то весь Синай — це гори, каміння та пісок. Зелені майже зовсім немає. З тварин зустрічали хіба тільки верблюдів та ішаків. А от у курортних місцях на узбережжі Червоного моря — створені руками людини екзотичні оазиси. Особливо на фоні всього Синаю вражає своєю розкішністю та фантастичністю місто Шарм-Ель-Шейх. Що можуть руки людські!
(Закінчення у наступному номері).

Від редакції: 12 листопада ц.р. у рівненській фотогалереї (вул.Соборна, 15) відкривається виставка Олександра Харвата, якою він звітується про свою останню подорож.