Коли війна торкається родини, вибір стає очевидним. Костопільчанка Наталія Бірюкова сприйняла повномасштабне вторгнення не просто як випробування, а як точку неповернення. Депутатка міської ради, медик за фахом, вона залишила звичне цивільне життя й пішла на службу. Спершу — військовим медиком, згодом — військовою психологинею. Бо зрозуміла: на війні болять не лише тіла, а й душі.
Родина на війні — мотивація бути поруч
Чоловік Наталії служить ще з січня 2015 року. Наприкінці 2022-го до лав ЗСУ долучився й 21-річний син. Батько й син — на фронті. А вона з грудня 2024 року допомагає військовим на Покровському напрямку долати наслідки бойового стресу.
«Кожен, хто воював, потребує психологічної підтримки», — переконана молодший лейтенант, військовий психолог 155 окремої механізованої бригади Наталія Бірюкова.
Психологія під обстрілами
Головне завдання військового психолога — навчити бійців тримати себе в руках у найкритичніші моменти. Пані Наталія працює з підрозділами, пояснює, як розпізнати паніку, страх, агресію та як із цим упоратися.
«Якщо хоча б одна людина в групі панікує — це миттю поширюється. А паніка у всій групі — найгірше, що може бути», — каже вона.
Військові часто вважають свої реакції слабкістю, але психологиня пояснює: це нормальна відповідь організму на ненормальні умови війни. Саме через розмови та практичні поради бійці вчаться знову контролювати себе.
Колективні й особисті розмови
Робота відбувається як у групах, так і тет-а-тет. Колективні бесіди допомагають військовим зрозуміти, що вони не самі у своїх переживаннях. Індивідуальні — завжди конфіденційні. Втім, якщо стан бійця загрозливий, психолог повідомляє командира, аби людина отримала глибшу допомогу.
«Ми їздимо безпосередньо в підрозділи. Вийшли хлопці з позицій — і вже за кілька днів говоримо про сім’ю, мирне життя, плани. Бо життя продовжується», — розповідає Наталія.
«300-ті невидимі»
Досвід роботи медиком допоміг їй краще зрозуміти війну. Але тепер, каже вона, має справу з іншими пораненнями.
«Раніше у мене були 300-ті видимі, тепер — 300-ті невидимі. Від них кров не тече, але течуть сльози», — підсумовує військова психологиня.
І саме ці «невидимі» поранення вона допомагає загоювати — словом, підтримкою і вірою в те, що навіть після найважчих боїв людина може знайти в собі ресурс жити далі.
