Улітку 1941 року, під час відступу радянських військ, співробітники НКВС підірвали залізничний міст через Дністер, скинувши у річку два вагони з політичними в’язнями. У кожному з них перебувало по 50–70 осіб — арештованих із тюрем Чорткова та Коломиї. Більшість із них були молодими людьми з Буковини, Львівщини, Тернопільщини та Івано-Франківщини.
Про ці трагічні події нині нагадує кам’яний хрест, встановлений на крутому схилі біля мосту в Заліщиках. На ньому викарбувано слова: «Цей хрест є пам’яттю в’язням, що загинули влітку 1941 року від рук НКВС, вкинуті з вагонами у води Дністра». Щороку на цьому місці мешканці міста збираються на поминальні заходи, аби вшанувати загиблих. До Заліщиків приїжджають люди з різних куточків Західної України — Львівщини, Тернопільщини, Чернівеччини.
У радянський період офіційна версія свідчила, що вибух на мосту спричинили німецькі диверсанти. Однак історичні дослідження спростовують цю тезу: німці вторглися на територію Заліщиків 14 липня 1941 року, тоді як трагедія трапилася орієнтовно між 5 і 7 липня. Саме відступаючі радянські каральні органи знищили ешелони з ув’язненими на залізничному мості, що з’єднує Буковину з Галичиною.
Дослідником трагедії, яка трапилась у Заліщиках, є колишній директор Слобідської середньої школи, історик Антон Могилюк. В одній зі своїх праць він наводить спогади очевидця трагедії Ф.С.Бабалюка: «Жив я тоді в селі Звенячин. Вранці 7 липня 41-го з’явився на цукрозавод, бо там працював. Радянські солдати мінували основні виробничі об’єкти. Про роботу й мови не було, тому я вирішив повернутися додому. На залізничній колії стояли чотири товарні вагони із заґратованими вікнами. Ешелон через міст пропускали, а вагони з людьми стояли. Я вже піднявся на горб, і все було видно як на долоні. Нарешті до паровоза підчепили вагони з людьми, а за ними – ще 6-7 вагонів. Весь ешелон перемістили на довжину моста. Охорона, офіцери, машиніст покинули ешелон і подалися в бік Заліщицької станції. Машиніст чимось обурювався, бо офіцер штовхав його в груди, розмахував револьвером. А приблизно через 10 хвилин страшний вибух підняв вагони з людьми над мостом. Наступної миті вони злетіли у воду. Зверху на них впав паровоз. У цьому місці вода, здавалося, кипіла, бо гарячі котли і пара нагріли її до високої температури. Ті, що перебували у верхній частині води, просто зварилися живцем. Видовище було страшне. Сталося це 7 липня 1941 р. десь о 15 год. Решта вагонів не впали у річку, бо від вибуху зчеплення розірвалося і вони відкотилися назад, на Кострижівську станцію…»
Береги Дністра в цьому місці — стрімкі й високі, шансів вижити не було. Тіла загиблих плином води допливли до Молдови. У місті Вадул-луй-Воде їх поховали у братській могилі. На багатьох тілах були сліди зв’язування — руки жертв було обмотано дротом.
