Історія військовослужбовця з Дубенщини Олександра Нестерука — це історія про людину, яка пройшла шлях від статусу «зниклий безвісти» до повернення додому після полону й сьогодні знову стоїть у строю Збройних Сил України.
У грудні 2024 року його родина почула фразу, яка здатна обірвати подих: «Зниклий безвісти». Тоді Олександр служив у складі 3-ї окремої механізованої «Залізної» бригади та виконував бойове завдання поблизу Райгородки на Луганщині. Зв’язок з ним зник раптово — без передумов, без пояснень, без жодного сигналу.
Довгі тижні очікування перетворилися для рідних на випробування. Щоденні молитви, постійні дзвінки, пошук бодай якоїсь звістки — усе це стало частиною життя родини, яка ні на хвилину не переставала вірити.
Згодом надійшла інша, трохи світліша новина: Олександр потрапив у полон. Це не зменшило болю, але дало головне — шанс. Шанс на життя, на повернення, на зустріч. І сім’я трималася за нього всі місяці.
19 червня 2025 року — дата, яка назавжди залишиться у їхній пам’яті. Саме тоді, під час чергового обміну полоненими, Олександра повернули додому. Виснаженого, змученого, але живого. Для рідних це був день, коли світ нарешті знову наповнився повітрям.
Після реабілітації та відновлення він повернувся до нормального життя поруч із близькими. Але служби не покинув. Попри пережите, він продовжує стояти у строю, адже захист України — це більше, ніж робота. Це його свідомий вибір і внутрішній обов’язок.
Начальник Дубенської районної державної адміністрації Всеволод Пекарський наголосив:
«Ми мали честь вручити йому відзнаку “Незламні”. Це символ стійкості й сили духу. Історія Олександра Нестерука — нагадування кожному з нас: завдяки таким воїнам Україна тримається й вистоїть».
Сьогодні Олександр Нестерук — не просто військовослужбовець. Він — символ незламності, людина, яка пройшла крізь найстрашніше й не здалася. Його історія — це історія тисяч українських воїнів, які щодня виборюють нашу свободу. Це доказ того, що вистояти можна навіть тоді, коли світ стискається до одного слова — «зниклий».
