Любомир Мікало, позивний «Батя», — військовий, який пройшов Донеччину, Луганщину, Харківщину і Сумщину. Нині – боєць 103 окремої бригади територіальної оборони Збройних Сил України.
З перших днів повномасштабного вторгнення він став до лав захисників. За цей час встиг побувати в найгарячіших точках фронту, пройти через втрати, поранення і — справжнє випробування на витривалість: 42 дні в повному оточенні.
«Війна застала мене в Старокостянтинові. Я працював монтажником. Коли почули вибухи — одразу вирішили йти до війська. Я, мій син, брат і швагро — усі разом», — згадує Любомир.
Разом із сином — у одному бліндажі
Перші півтора року «Батя» воював пліч-о-пліч із власним сином. Вони ділили один окоп, одну небезпеку і один день на двох.
Згодом син перевівся до підрозділу безпілотників, але, як каже Любомир, зв’язок між ними не переривався ні на день.
«Син дуже пишається мною, але я не герой — я просто роблю свою роботу», — говорить чоловік просто і спокійно.
Початок випробування
Навесні 2025 року група «Баті» отримала завдання висунутися на нову позицію поблизу села Олексіївка на Сумщині. Все виглядало звично — розвідка, пересування вночі, підготовка укріплень. Але вже за кілька годин бійці зрозуміли: вони в оточенні.
«Коли почали рухатись, по нас відкрили вогонь. Ми зрозуміли, що ворог уже за спиною. Підвал, де мали закріпитися, горів. Ми знайшли інше укриття й залишилися там», — розповідає Любомир.
Цей підвал став для п’ятьох українських військових домом на 42 доби. Навколо — ворог, зверху — дрони, а поруч — смерть, що постійно дихала в спину.
«Російська доставка Glovo»
Перші дні бійці жили на власних запасах, але швидко вони скінчилися. Допомагали дрони, які скидали пакунки з водою та продуктами. А ще — ворог.
«У першого ліквідованого ми знайшли воду, їжу, боєкомплект. Потім — у наступних. Ми вже жартували, що це «російська доставка Glovo». Командування питало, що потрібно, а ми казали: “У нас усе є”», — згадує «Батя».
Водночас жартами прикривали щоденний страх — ворог проходив зовсім поруч, часом буквально за кілька метрів.
«Ми не шуміли, не світилося ніщо. Якщо бачили, що йдуть групи — підпускали ближче і знищували. Працювали тихо, одиночними пострілами», — розповідає Любомир.
Тіло ворога — 41 день поруч
Уже на другий день боєць з групи ліквідував російського військового. Щоб не видати себе, тіло затягнули в підвал.
«Ми не могли його винести — навколо ворог. Так він і пролежав з нами всі 41 добу. Звикли. Усе було настільки на межі, що перестаєш дивуватись», — каже «Батя».
Протягом місяця бої відбувалися майже щодня. Група ліквідовувала по одному-двох окупантів, іноді вступала в короткі сутички.
День, коли їх засікли
На 40-ту добу ворог підійшов з флангу. Один із росіян був поранений, але бої тривали кілька годин. Український дрон допомагав коригувати вогонь.
«Було багато шуму — і нас вирахували. Почали працювати FPV-дрони, скидали запальні снаряди та гази. Вхід у підвал розбили», — пригадує Любомир.
Вони повідомили командування і прийняли рішення виходити вночі. Протримались ще добу, забарикадувалися, а потім, коли ворог вирішив, що всі загинули, вийшли під покровом темряви.
Повернення
Любомир вийшов із пораненнями — зламане ребро, порвані барабанні перетинки, контузії. Але залишився живим. За ці 42 дні в оточенні Любомир «Батя» Мікало особисто знищив близько 30 ворогів. Із п’яти бійців групи додому повернулися лише двоє.
«Ми зробили все, що могли. До останнього дня», — коротко каже він.
