Попросився на легшу посаду
— Ярославе Маркіяновичу, скільки років віддали залізниці?
— У Рівненській дирекції залізних перевезень пройшов усі щаблі кар’єрного росту. У листопаді 1960 року розпочав черговим на станції Дубно, через рік вже був начальником станції Озеряни, потім — станції Клевань. Став диспетчером дирекції, далі обіймав інженерні посади. З 1986 року працюю заступником начальника. Останні десять років керував дирекцією.
— Ваша кар’єра повільно, але впевнено просувалася вгору. У чому секрет?
— Якщо й були спади, то лише невеликі. А так усе заробив мозолями. Праця, ще раз праця і наполегливість. Перед собою постійно ставив нові завдання.
— Чому вирішили звільнитися з посади начальника дирекції?
— Стан здоров’я вже не той. Його потрібно відновлювати, бо загубив через тисячі безсонних ночей. Різні аварії, дорожньо-транспортні пригоди, через ніч щось горить… Якщо пригода з жертвами, то керівник дирекції має обов’язково виїхати на місце. Я попросився на легшу посаду, щоб міг більше уваги приділити собі.
— На посаді радника начальника “Львівської залізниці” стало легше?
— Звичайно, бо поменшало нічних виїздів. Пригадую, як у липні 2007 року під Ожидовом сталася аварія товарного потяга з жовтим фосфором. Там я провів 12 днів, мало спав. Ця аварія забрала в мене десять років життя. А от чотири роки тому під час аварії на станції Верби, коли перекинулися цистерни із залишками хлору, так надихався випарами, що півроку кашляв.
— У кабінеті бачу фотографії міністра транспорту Георгія Кирпи. Він теж працював у Рівненській дирекції?
— Георгій Кирпа починав кар’єру залізничника на Закарпатті. Натомість Рівненською дирекцією керував два роки — до 1982-го. З ним було напружено працювати, бо Георгій Кирпа — дуже вимогливий до себе та підлеглих. Постійно ставив усе нові та нові завдання. Хаосу в нього не могло бути. Так і нас Кирпа навчав. На кожен день, місяць розробляв програму дій. Використовував жорстке планування. Я багато отримав від нього прочуханів. Іноді не міг вчасно виконати поставлене завдання. Останні два тижні перед його смертю мав з ним розмову. Загибель Георгія Кирпи — втрата не лише для залізничників, а й для всієї країни.
Уступив дорогу Бакаю
— Ви втретє стали депутатом облради. У Верховну Раду не пробували потрапити?
— Планував балотуватися в Рівному в 1998 році, але відмовився змагатися з Ігорем Бакаєм. Моє рішення зумовлене політичними обставинами. Хоча думаю, що тоді народним депутатом таки став би.
Проте не шкодую, бо нині рейтинг парламенту дуже низький. Сидіти без результату — це не для мене. На підприємстві щодня бачу рух вперед і від цього відчуваю моральне задоволення.
— У нинішній склад обласної ради ви потрапили з Романом Василишиним і Миколою Сорокою. Це найближчі ваші політичні друзі?
— Серед депутатів у мене чимало друзів, але існують опоненти. Проте з ними ведемо конструктивну роботу. Відвертого протистояння чи конфронтації немає.
— Ярославе Маркіяновичу, кого можете назвати своїм близьким другом?
— Маю хороші стосунки з Романом Василишиним, з яким багато років співпрацюємо. Щодо виробничих проблем, легко все вирішую з головою ОДА Віктором Матчуком. Непогані стосунки склалися з керівництвом Волині, зокрема нашим земляком, губернатором краю Миколою Романюком, міським головою Луцька та Новограда-Волинського.
Підйом –
о шостій ранку
— Від багатьох чув компліменти, що стильно одягаєтеся, користуєтеся сучасними моделями мобільних телефонів. Ідете в ногу з часом?
— Керівник у всіх питаннях має бути взірцем для підлеглих. Якщо в чомусь буде відставати, то з кого брати приклад? Я й від підлеглих вимагав, щоб охайно вдягалися та стежили за зовнішнім виглядом. Це стосується порядку та чистоти на вокзалах.
— Попри солідний вік, ви завжди виглядаєте енергійним. У чому запорука?
— Вода повинна постійно рухатися. Якщо стоїть, то засмердиться. Чим швидше тече, тим чистіша. Навіть зараз встаю о шостій ранку, роблю зарядку, невеличкий моціон — і гайда на роботу. На подвір’ї маю турнік, постійно підтримую фізичну форму. Не зациклений на цьому, але трохи працюю. Щоб підтримувати тонус, часто пораюся в саду.
Сам собі режисер
— Як використовуєте час, який з’явився після переходу на посаду радника?
— Став приділяти більше уваги саду. Хоча ще не звик до вільнішого графіку роботи.
— У вас на столі купа фотографій. Це ваші доробки?
— Моя колекція знімків дуже велика. До цього мистецтва пристрастився ще в 1953 році, коли відпочивав у піонерському таборі під Вишгородом. Там записався у гурток фотографів. Відтоді все й почалося. Нині планую систематизувати свої архіви та сотні відеодоробків. Років чотири тому за підсумками поїздки до Мінська сам змонтував невеличкий фільм. Поки до колекції руки ще не дійшли. Заважала велика моральна травма, бо три роки тому раптово померла дружина Ніна, з якою прожили сорок літ. Але руки не опускаю, бо куди дінешся…
— Що ще хочете отримати від життя?
— Бажаю, аби український народ став краще жити. Донецький “Шахтар” показав, що можемо перемагати. За команду вболівав до фінального свистка, бо сам грав у футбол за збірну школи. Вважаю, що у фіналі Кубка УЄФА “Шахтар” закономірно обіграв німецький “Вердер”. Цей трофей сприймаю як перемогу всього українського народу.
