м. Дубровиця. Костел св. Йоана Хрестителя.
Межує на півночі й північному сході з Білоруссю (Берестейська область), на сході з Рокитнівським, на півдні із Сарненським, на заході із Зарічненським і Володимирецьким районами Рівненської області.
Територією району течуть річки Бережанка, Горинь, Льва, Сирець, Случ, Стубла (притока Стиру), Чаква та інші. Тут знаходяться озера Велике Почаївське, Верхнє, Озерське, Сіріус та інші. На півночі району болота Гало, Красне, Морочне. На сході району частина Рівненського заповідника.
Через район проходить залізниця Рівне–Сарни–Лунинець (Білорусь) і автошлях Старокостянтинів– Рівне–Житковичі (Білорусь) (М21).
На території Дубровицького району проводяться роботи з видобування торфу.
У районі 1 міська і 23 сільських ради; 1 місто і 58 сіл.
Дубровиця (до 1940 року – Домбровиця; пол. Dąbrowica, рос. Дубровица, їдиш דאמבראװיצע) – місто в Україні, центр Дубровицького району Рівненської області. Населення 9 644 мешканці (перепис 2001). Географічні координати: 51°34′ пн. ш.; 26°34′ сх. д. Відоме з 1005 року. Статус міста з 1957 року.
Місто розташоване на річці Горинь (притока Прип'яті), за 3 км від залізничної станції Домбровиця на лінії Сарни–Лунинець, за 126 км на північ від Рівного.
Історія
Перша писемна згадка про місто датується 1005 роком, коли Володимир Великий заснував єпископську кафедру в Турові. У переліку міст, які мали б належати до єпископії, є і Дубровиця. Цей історичний факт зустрічаємо у книзі “Творение старого отца нашого Кирилла, епископа Туровского”, виданій у друкарні Києво-Печерської Лаври у 1880 році.
Є й інші літописні згадки про це місто: у 1183 р. дубровицький князь Гліб Юрійович брав участь у переможному поході князів Святослава та Рюрика на половців. А Густинський літопис згадує про іншого дубровицького князя Олександра, який у 1224 році разом з тисячами русичів прийняв смерть у бою на річці Калці.
У 1240 р. під час ординської навали Дубровиця була зруйнована. Наприкінці XVI ст. місто перейшло під владу Литви, пізніше – Польщі, а з 1793 р. перебувало у складі Росії. Сьогодні величними свідками славного минулого Дубровиці є два храми, які внесено до державного реєстру пам'яток історії і культури України: костел Іоанна Хрестителя (1695-1701 рр.) та церква Різдва Богородиці (1862 рік). За часів “войовничого атеїзму” обидві будівлі серйозно постраждали. На початку 90-х років храми було відреставровано.
Пишається Дубровиця своїми видатними особистостями. Серед них – свята діва Улянія зі знатного роду князів Гольшанських-Дубровицьких, яка у 1540 р. представилася у 16-річному віці, а в XVII ст. її нетлінні мощі знайшли ченці Печерського монастиря. Згодом ці мощі було перенесено до Києво-Печерської Лаври і канонізовано з ініціативи митрополита Петра Могили.
Ще одна представниця роду Гольшанських – княгиня Анастасія Юріївна, рідна сестра Улянії, у 1556 році після смерті свого чоловіка, Кузьми Івановича Заславського з роду князів Острозьких, стає ігуменею монастиря Св. Пречистої в Заславі і благословляє та фінансує переклад Євангелія на “мову народу нашого”. Це було славнозвісне Пересопницьке Євангеліє, на якому сьогодні Президенти присягають народу України. Підтвердження цьому знаходимо у самому Євангелії у післямові, де зазначено: “...Євангелія ся писана накладом благовірної і христолюбивої княгині, жінки Кузьми Івановича Заславського, Параскеви, іначе Анастасії Юріївни, уродженої княгині Гольшанської...частково при Пересопницькому Різдва-Богородичному монастирі, а частково – в дівичому монастирі Заславському...”
У період Середньовіччя Дубровиця посідає певне місце у системі феодальних міст України, хоч і незначне. А далі, протягом століть, місто наче бойкотується історією, аж до XX ст., до подій 1918-1920 рр., коли розбурхана стихія темних обманутих народних мас під керівництвом більшовиків учинила дикий погром маєтку графів Плятерів. Під час розгулу цієї стихії у графському палаці загинули численні мистецькі шедеври.
Боротьба армії Директорії з більшовиками, під час якої місто кілька разів переходило з рук в руки, мала для міста негативні наслідки. Місто пригальмувало у своєму розвитку. Польська окупація застала Дубровицю, яка скоріше нагадувала село, аніж містечко. Фактично з 1920 по 1939 рік Дубровиця перебувала у складі Польщі, а у 1939 р. на зміну польському пануванню приходить суцільна колективізація, в результаті якої націоналізовано і розподілено землю. Почалися перетворення в усіх сферах життя, які, на жаль, супроводжувались масовими репресіями з боку влади. Були вивезені до Сибіру сотні і тисячі сімей. Зазнавав знущань і насильництва священик церкви Різдва Богородиці Леонід Гордасевич, якого одинаково переслідували поляки, комуністи й німецькі фашисти за незламне служіння Україні та українцям. Донька священика-політв’язня Гордасевич Галина Леонідівна (31.03.1935 р. – 11.03.2001р.) – відома поетеса, шістдесятниця-дисидентка.
Припинила на деякий час радянізацію Дубровиччини Велика Вітчизняна війна. 1 липня 1941 року фашисти зайняли Дубровицю. Під час німецько-фашистської окупації в місті діяли підпільні групи ОУН-УПА та червоних партизанів.
Одразу після визволення почалася розбудова міста. Згодом запрацювали промислова артіль, МТС, ліспромхоз, хімлісгосп. Методом народної будови зведено 412-метровий дерев'яний міст через р. Горинь, який був одним з найбільших дерев'яних мостів України.
У 50-60 рр. в Дубровиці збудовано і стали до ладу завод первинної обробки льону, лісгосп, ліспромгосп, хімлісгосп об'єднані у велике підприємство Дубровицький лісгоспзаг. Місто розбудовувалось.
Та до цього всього долучилася Чорнобильська трагедія, яка поставила перед поліщуками проблему фізичного виживання. У 1988 р. у місті була створена група “Екологія”, яка добивалася проведення досліджень на забруднення радіацією і надання населенню захисту, а також відповідних пільг.
30 липня 1997 року Дубровицька міська рада своїм рішенням затвердила сучасний герб і прапор Дубровиці (автори проектів – Ю. Терлецький і А. Гречило). Герб: у синьому полі щита – золотий якір, у срібній главі – сім зелених дубових листків і два золоті жолуді з чорними шапочками; щит увінчує срібна міська корона. Прапор: квадратне полотнище, на синьому тлі якого жовтий якір, на білій верхній горизонтальній смузі (шириною в 3/10 сторони прапора) – сім зелених дубових листків і два жовті жолуді з коричневими шапочками. У гербі використано елемент міського знака XVIII ст. (якір), дубове листя та жолуді є номінальними символами й підкреслюють назву міста.
У ХХ ст. у створення літопису міста чималий вклад внесли літератори, журналісти, краєзнавці Сергій Мельничук, Петро Красюк, Василь Попенко, Іван Артемович, Степан Костюк, Олександр Бордаков, Володимир Ящук, Олександр Стрижак, Дмитро Тарасюк, Іван Жук та інші.
